Сторінка:Александр Дюма. Три мушкетери. 1929.pdf/226

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Д'Артаньян присунув свого стільця до міледі.

— Побачимо, що ви зробили б для доказу кохання, про яке говорите?

— Усе, що ви вимагатимете від мене… Наказуйте: я ладний на все.

— На все?

— На все! — згукнув Д'Артаньян, наперед знавши, що така обіцянка мало до чого зобов'язує його.

— Тоді побалакаймо трішки, — міледі й собі присунула крісло до Д'Артаньяна.

— Я слухаю вас, — сказав той.

Міледі на хвилину замислилась, ніби вагалася, потім, немов наважившись, сказала:

— У мене є ворог.

— У вас, мадам? — скрикнув Д'Артаньян, удаючи подив. — Та хіба ж це можливо? У такої чарівної та ласкавої жінки, як ви?

— І ворог смертельний.

— Справді так?

— Ворог, який образив мене так жорстоко, що між ним і мною точиться тепер війна до загину. Чи можу я здатись на вас, як помічника?

Д'Артаньян зараз же зрозумів, куди гне це мстиве творіння.

— Можете, пані, — сказав він з піднесенням. — Моя рука й моє серце належать вам, як і моє кохання.

— Тоді, — мовила міледі, — якщо ви стільки ж благородні, скільки й закохані…

Вона зупинилась.

— Так що ж?

— Ось що! — по хвилинній мовчанці закінчила міледі. — З сьогоднішнього дня не кажіть про неможливість.

— О, не переобтяжуйте мене щастям, — скрикнув Д'Артаньян, кидаючись навколішки й укриваючи поцілунками руки, яких вона не відіймала.

„Помстись за мене над цим підлим Вардом, — думала міледі, сціпивши зуби, — а я зумію здихатися тебе, подвійний дурень, ходяча шпада!“

„Потрап лише мені до рук після того, як так насміялася та поглузувала з мене, облудна жінко — думав Д'Артаньян, — і я вкупі з тим, кого ти хочеш убити моєю рукою, поглузую з тебе“.

— Я згоден, — сказав він, підвівши голову.

— Значить ви зрозуміли мене, мій любий пане Д'Артаньяне!

— Я зрозумів би вас з одного вашого погляду.