Д'Артаньян присунув свого стільця до міледі.
— Побачимо, що ви зробили б для доказу кохання, про яке говорите?
— Усе, що ви вимагатимете від мене… Наказуйте: я ладний на все.
— На все?
— На все! — згукнув Д'Артаньян, наперед знавши, що така обіцянка мало до чого зобов'язує його.
— Тоді побалакаймо трішки, — міледі й собі присунула крісло до Д'Артаньяна.
— Я слухаю вас, — сказав той.
Міледі на хвилину замислилась, ніби вагалася, потім, немов наважившись, сказала:
— У мене є ворог.
— У вас, мадам? — скрикнув Д'Артаньян, удаючи подив. — Та хіба ж це можливо? У такої чарівної та ласкавої жінки, як ви?
— І ворог смертельний.
— Справді так?
— Ворог, який образив мене так жорстоко, що між ним і мною точиться тепер війна до загину. Чи можу я здатись на вас, як помічника?
Д'Артаньян зараз же зрозумів, куди гне це мстиве творіння.
— Можете, пані, — сказав він з піднесенням. — Моя рука й моє серце належать вам, як і моє кохання.
— Тоді, — мовила міледі, — якщо ви стільки ж благородні, скільки й закохані…
Вона зупинилась.
— Так що ж?
— Ось що! — по хвилинній мовчанці закінчила міледі. — З сьогоднішнього дня не кажіть про неможливість.
— О, не переобтяжуйте мене щастям, — скрикнув Д'Артаньян, кидаючись навколішки й укриваючи поцілунками руки, яких вона не відіймала.
„Помстись за мене над цим підлим Вардом, — думала міледі, сціпивши зуби, — а я зумію здихатися тебе, подвійний дурень, ходяча шпада!“
„Потрап лише мені до рук після того, як так насміялася та поглузувала з мене, облудна жінко — думав Д'Артаньян, — і я вкупі з тим, кого ти хочеш убити моєю рукою, поглузую з тебе“.
— Я згоден, — сказав він, підвівши голову.
— Значить ви зрозуміли мене, мій любий пане Д'Артаньяне!
— Я зрозумів би вас з одного вашого погляду.