Губи її були холодні. Д'Артаньянові здавалось, що він обнимає статую.
Проте, наелектризований коханням, він сп'янів з радощів, майже вірив ніжності міледі й ладний був визнати провину Де-Варда. Якби під ту хвилину Де-Вард нагодився йому під руку, він неодмінно вбив би його.
Міледі скористалася з цієї нагоди.
— Його звуть… — почала вона.
— Де-Вард, я знаю! — скрикнув Д'Артаньян.
— Як? Ви його знаєте! — спитала міледі, схопивши за руки юнака й силкуючись прочитати в його очах найглибші його думки.
Д'Артаньян зрозумів, що зайшов задалеко й зробив помилку.
— Скажіть, скажіть же, — повторювала міледі, — звідки ви його знаєте?
— Звідки я його знаю?
— Так.
— Я знаю його тому, що вчора в одному салоні, де я був, Де-Вард показував персня, одержаного нібито від вас.
— Мерзотник! — скрикнула міледі.
Цей епітет, як легко можна здогадатися, відбився в самому серці Д'Артаньяновім.
— Ну, і що ж? — напосідала вона.
— Я помщуся за вас на цьому мерзотнику! — згукнув Д'Артаньян.
— Дякую вам, мій відважний друже, — мовила міледі, — але коли ж це буде?
— Завтра, зараз, коли ви побажаєте!
Міледі хотіла була скрикнути: „зараз же!“ та зрозуміла, що така поквапність скидалась би на невдячність її вірному лицареві.
Крім того, вона мала вжити тисячу застережних заходів, дати тисячу порад своєму захисникові і, зокрема, просити його уникати привселюдних вияснень з графом.
Та Д'Артаньян одним словом запобіг усьому цьому.
— Завтра, — заявив він, — я помщуся за вас, або умру.
— Мовчіть! Я чую кроки свого брата. Не треба, щоб він застав вас тут.
Вона подзвонила. Увійшла Кеті.
— Ідіть цими дверима, — сказала вона, відчинивши потайні дверцята, — і повертайтесь об одинадцятій, ми закінчимо нашу розмову. Кеті приведе вас до мене.
Бідолашна дівчинка трохи не знепритомніла, зачувши ці слова.
