— Що ж ви стоїте, наче статуя. Проведіть пана, і сьогодні ввечорі, об одинадцятій… ви чули?…
„Здається, всі свої побачення вона призначає на одинадцяту, — подумав Д'Артаньян, — такий вже в неї звичай“.
Міледі простягла йому руку. Д'Артаньян ніжно поцілував її.
„А втім, — міркував він, виходячи від міледі й ледве відповідаючи на докори Кеті, — як би не пошитись нам у дурні. Ця жінка — справжній недолюд. Вживемо застережних заходів“.
Д'Артаньян пішов з будинку міледі. Йому треба було перебути деякий час насамоті, щоб зібрати свої думки і, по змозі, розгадати думки цієї жінки.
П'ять чи шість разів обійшов він Королівську площу, щодесять кроків обертаючись назад і кидаючи погляд на світло в квартирі міледі, виразно помітне крізь жалюзі.
На цей раз молода жінка не дуже поспішала йти до спальні. Нарешті світло погасло. Д'Артаньян повернувся до будинку.
Усе це було так неймовірно й так безсоромно, цинічно, що Д'Артаньян ледве ввіряв на свої вуха та очі. Йому здавалось, що його затягли в одну з тих фантастичних інтриг, які трапляються тільки уві сні.
Д'Артаньян осяг мети своїх бажань: його кохали не як суперника, а удавали, ніби кохають його самого. Таємний голос підказував йому, що він тільки знаряддя помсти, яке милують, доки воно не вб'є когось. Та пристрасть, гордощі й самолюбство примусили замовчати цей голос, приглушили його.
Міледі спитала Д'Артаньяна, чи добре обміркував він привід, що повинен завтра спричинитися до дуелі між ним і Де-Вардом.
Д'Артаньян, думки якого повернули зовсім на інше, забувся, як дурень, і відповів їй, що не такий тепер час, щоб говорити за дуелі.
— Чи не боїтесь ви часом, люб'язний Д'Артаньяне? — іронічно спитала міледі неприязним голосом, що якось дивно пролунав за таких обставин.
