— Ви, звичайно, не думаєте цього, серденько моє, — відмовив Д'Артаньян. — А що, як цей бідолашний граф та винний менше, ніж ви гадаєте?
— В усякому разі, — суворо відказала міледі, — він мене оманив, і, оманивши, заслуговує на смерть.
— Коли вже ви засудили його на страту, то він і помре, — вимовив Д'Артаньян таким рішучим тоном, що міледі взяла його за доказ щирої відданости.
Побачивши, що Д'Артаньян збирається кинути її, міледі нагадала йому обіцянку — відомстити за неї Де-Вардові.
— Я ввесь до ваших послуг, — сказав Д'Артаньян, — але спершу я хотів би впевнитися в одному.
— У чому саме? — спитала міледі.
— У тому, що ви мене кохаєте.
— Здається, я вже дала вам доказ.
— Так, і я відданий вам душею й тілом…
— Дякую, мій відважний коханче… Але як я довела вам моє кохання, так ви доведіть ваше.
— Звичайно. Але коли ви кохаєте мене, як кажете, то невжеж ані трохи не боїтесь за мене?
— А чого ж мені боятися?
— Адже мене можуть тяжко поранити, навіть вбити.
— Це неможливо! Ви такий відважний, так по мистецькому орудуєте шпадою.
— Ви, значить, не хочете обрати іншого способу помсти, що не вимагав би зайвого кровопролиття?
Міледі мовчки скинула оком на свого коханця.
Бліде світло першого вранішнього проміння надавало її ясним очам якогось навдивовижу трагічного виразу.
— Справді, мені здається, що ви тепер вагаєтесь.
— Ні, я не вагаюся. Але мені шкода цього горопахи Де-Варда відтоді, як ви більше не кохаєте його. І мені здається, кожен чоловік, який втратив ваше кохання, вже так жорстоко покараний, що для нього немає потреби в іншій карі.
— Хто вам казав, що я його кохала? — спитала міледі.
— Принаймні, тепер я маю право думати без особливої самонадії, що ви кохаєте іншого, — ніжним голосом сказав Д'Артаньян, — і повторюю, я ставлюся прихильно до графа.
— Ви? — спитала міледі.
— Так, я.
— Чому це так?
— Бо я сам знаю…
— Що?
