— Що він далеко не так винний проти вас, але вірніше, зовсім не був винний, як воно вам здається.
— Правда? — занепокоїлась міледі. — Поясніть, бо я не розумію, що ви хочете сказати.
— Дійсно, я людина порядна, — сказав Д'Артаньян, вирішивши покласти край всій справі. — А з того часу, як ваше кохання належить мені, і я певний, що ви моя — а ви ж таки, моя, чи не так?
— Цілком; кажіть далі.
— Так о! Я почуваю себе захопленим, але одне признання мене мучить.
— Признання?
— Якби я мав сумнів у вашому коханні, я не сказав би цього. Та ж ви мене кохаєте, моя люба? Правда, ви ж мене кохаєте?
— Безсумнівно.
— Отже ж якби я, з надмірного кохання до вас, провинився перед вами, ви пробачили би мені?
— Мабуть.
Д'Артаньян з найсолодшою усмішкою спробував наблизити свої губи до губ міледі, та вона відсунула його.
— Признання? — сполотнівши вимовила вона. — Яке признання?
— Останнього четверга, у цій самій кімнаті, ви призначили графові Де-Варду побачення, чи не так?
— Я? Ні, цього не було, — відказала міледі таким упевненим голосом, з таким безстрасним виглядом, що не будь Д'Артаньян цілком певний цього, його міг би взяти сумнів.
— Не брешіть, мій чарівний янголе, — усміхнувшися відповів Д'Артаньян. — Це марна річ.
— Та що ж таке? Кажіть! Ви заморите мене до смерти.
— О, заспокойтесь, ви не винні переді мною, і я вже пробачив вам.
— Ну, а далі, далі що?
— Де-Вард не має чим величатися.
— Чому? Ви ж сами казали мені, що цей перстень…
— Цей перстень, моя люба, у мене. Четверговий граф Де-Вард і сьогоднішній Д'Артаньян — та-ж сама особа!
Безумець чекав подиву, змішаного із соромом, маленької бурі, що розв'язалась би сльозами, і дуже помилився. Та помилка тривала недовго. Збліда й жахлива міледі випросталася й, міцним стусаном в груди відштовхнувши Д'Артаньяна од себе, зірвалася з ліжка.
На той час майже цілком розвидніло. Д'Артаньян затримав її за пенюар з індійського батисту, щоб виблагати собі пробачення. Рішучим рухом вона спробувала випор-
