Грімо із сонними очима відчинив. Д'Артаньян так навально вдерся до кімнати, що трохи не збив його з ніг.
Всупереч звичайній своїй мовчазності, бідолаха на цей раз набув дара слова.
— Гей, чого тобі тут треба, волоцюго? Кого ти шукаєш?
Д'Артаньян скинув чепця й визволив з-під мантильї руки. Побачивши вуси й голу шпаду, Грімо зрозумів, що має справу з мущиною. Він був певний, що то розбійник.
— Рятуйте, рятуйте! — гукнув він.
— Мовчи, дурний! — промовив юнак. — Я — Д'Артаньян. Хіба ти не впізнаєш мене? Де твій пан?
— Ви — пан Д'Артаньян, — згукнув Грімо, — та не може бути!
— Грімо, — сказав Атос, — виходячи із своєї кімнати в халаті. — Мені здається, ви дозволяєте собі розмовляти…
— Ах, пане, це тому…
— Тихо!
Грімо задовольнився тим, що пальцем вказав на Д'Артаньяна.
Атос упізнав свого приятеля й, хоч який був флегматичний, розреготався з дивного машкараду, що бачив перед собою: чепець набакир, спідниця, що ось-ось спаде, закасані рукава і вуси, що тремтіли з хвилювання.
— Не смійтеся, мій дорогий, — сказав Д'Артаньян, — бога ради, не смійтеся, бо запевняю вас, сміятися нема з чого.
І він сказав ці слова з таким урочистим виглядом і з таким жахом, що Атос зараз же схопив його за руки й скрикнув:
— Чи не поранені ви, мій любий? Ви такий блідий.
— Ні. Але зі мною сталася жахлива пригода. Ви тут сами, Атосе?
— Чорт побирай! Та хто ж, на вашу думку, може бути в мене такого часу?
— Добре, добре.
Д'Артаньян прожогом кинувся до кімнати Атоса.
— Ну, кажіть, — сказав Атос, зачинивши двері на засуви, аби ніхто не став їм на заваді. — Чи то король умер? Чи не вбили ви кардинала? Ви на себе не схожі. Ну, кажіть же, бо я, дійсно, помираю з хвилювання.
— Атосе, — сказав Д'Артаньян, скидаючи сукню й з'являючися в самій сорочці, — приготуйтеся вислухати неймовірну, нечувану історію.
— Перш за все уберіться в цей халат, — запропонував мушкетер своєму другові.
Д'Артаньян убрався в халат, не відразу потрапивши в рукави, такий був він схвильований.
