— Бідолашна голубко! Що ж мені робити з тобою? Позавтра я уїжджаю.
— Усе, що хочете, пане. Увезіть мене з Парижу, увезіть мене з Франції.
— Не можу ж я взяти тебе з собою на облогу Ля-Рошелі.
— Але ви можете примістити мене в провінції, до якоїсь знайомої вам дами, на вашій батьківщині, наприклад.
— Е, моя люба! На моїй батьківщині дами не мають покоївок. Але, стривай. Знайшов. Плянше! Піди до Араміса й попроси його негайно завітати до мене. Мені треба сказати йому щось дуже важливе.
— А-а, розумію — сказав Атос. — Чому ж не до Портоса? Мені здається, що його маркиза…
— Маркиза Портоса вбирається за допомогою писарчуків свого чоловіка, — усміхнувшися, сказав Д'Артаньян. — До того Кеті й не схотіла б жити на Ведмежій вулиці. Чи не так, Кеті?
— Я ладна жити, де хочете, аби тільки сховатися так, щоб не знали, де я.
— Тепер, Кеті, коли ми маємо розлучитися, і, значить, ти не будеш більш ревнувати…
— Хоч де б ви не були, пане, поблизу чи далеко, я завжди вас кохатиму.
— Онде гніздиться вірність кохання, — пробурмотів Атос.
— І я так само, — відповів Д'Артаньян, — я завжди кохатиму тебе, будь спокійна. А скажи, — я надаю великої ваги тому запитанню, — чи не чула ти чого про одну молоду жінку, яку викрадено якось уночі?
— Зажліть!.. Боже мій! Невжеж, пане, ви все ще кохаєте цю жінку?
— Ні, її кохає один з моїх приятелів. Ось цей Атос.
— Я! — скрикнув Атос таким голосом, ніби помітив, що наступив на гадюку.
— Звичайно, ти, — сказав Д'Артаньян, стискуючи йому руку. — Ти добре знаєш, як ми співчуваємо цій бідній маленькій пані Бонасьє. До того ж Кеті нікому не скаже, чи не так, Кеті? Розумієш, моя голубко, це — жінка тої мацапури, яку ти бачила коло дверей, ідучи сюди.
— О, боже мій, — скрикнула Кеті, — ви нагадали мені, як я злякалась. Хоч би він не впізнав мене!
— Як упізнав? Хіба ти вже бачила колись цього чоловіка?
— Він двічі приходив до міледі.
— А коли саме?
— Днів п'ятнадцять-вісімнадцять тому.
— Саме так.
— Учора ввечорі він знову був.
