— Він має рацію, — сказав Портос. — Битва! Треба ж перевірити нашу зброю.
— Ну, що ж! Потішмось! — сказав Араміс, з кротким і байдужим видом.
— Як хочете, — озвався Атос.
— Панове, — сказав Д'Артаньян, — тепер пів на п'яту, і до шостої ми ледве чи встигнемо бути на дорозі до Шаньо.
— До того ж, коли ми вирядимось запізно, — відмовив Портос, — нас не побачать, а це буде шкода. Отже, рушаймо панове.
— Та ви забули про другий лист, — нагадав Атос, — а, мені здається з його печатки, він вартий того, щоб його розгорнути. Мене особисто, дорогий Д'Артаньяне, він турбує більше, як маленька нікчемна записка, що її ви ніжно сховали на своєму серці.
Д'Артаньян почервонів.
— Ну, побачимо, панове, — сказав юнак, — побачимо, чого бажає від мене його еміненція.
Д'Артаньян розгорнув листа й прочитав:
|
„Пана Д'Артаньяна, королевської ґвардії, роти Дезесара, просять завітати до палацу кардинала сьогодні, о восьмій вечора. Ля-Гудіньєр, капітан ґвардії“. |
— Чорт побирай, — промовив Атос. — Це побачення неприємніше за перше.
— Я піду на друге, одбувши перше, — сказав Д'Артаньян: — одне о сьомій, друге — о восьмій. Часу вистачить на обидва.
— Гм, я не пішов би, — відказав Араміс. — Ґалантний кавалер не може нехтувати побаченням, призначеним дамою, але розсудливий джентлмен може знайти привід для пробачення за те, що не завітав до його еміненції, надто, коли є деяка рація гадати, що запрошують зовсім не для люб'язностей.
— Я згоджуюсь з Арамісом, — сказав Портос.
— Панове, — пояснив Д'Артаньян, — я вже якось одержав таке запрошення від його еміненції через пана Де-Кавуа й не звернув на нього уваги, а назавтра зо мною скоїлося велике лихо: щезла Констанція. Хай буде що буде, я піду.
— Як ви вирішили, — сказав Атос, — то йдіть.
— А Бастилія? — спитав Араміс.
— Ну, що ж? Ви мене визволите, — відповів Д'Артаньян.
— Безсумнівно, — відповіли разом Араміс і Портос, з дивною самонадією, немов ішлося про звичайну річ, — безсумнівно, ми вас визволимо. Але, беручи на увагу, що
