За чверть години постать Портосова замаячила в кінці вулиці Феру на чудовому еспанському огирі. Слідом за ним їхав Мускетон на маненькому, але гарному овернському конику. Портос аж сяяв з радощів і гордощів.
Того ж самого часу на другому краї вулиці з'явився Араміс на чудовому англійському скакуні, за ним їхав Базен на руанському коні, ведучи за гнуздечку дужого макленбурського коня; цей кінь призначався Д'Артаньянові.
Обидва мушкетери стрілись коло дверей. Атос і Д'Артаньян дивились на них з вікна.
— Чорт побирай! — сказав Араміс. — У вас чудовий кінь, мій любий Портосе.
— Так, — відповів Портос. — Це той самий кінь, якого повинні були прислати мені спочатку. Але через дурний жарт чоловіка, його замінено на іншого. Чоловіка цього вже покарано, і я цілком задоволений.
Потім з'явилися Плянше й Грімо, теж з кіньми своїх панів. Д'Артаньян і Атос зійшли вниз, скочили в сідла, і всі рушили: Атос на коні, якого завдячував своїй дружині, Араміс — своїй коханці, Портос — жінці судового, Д'Артаньян — своїй долі, найкращій коханці, яка є на світі.
Льокаї їхали позад них.
Коло Лювру чотири приятелі зустріли пана Де-Тревія, що повертався з Сен-Жермену. Він спинив їх, щоб привітати з такою чудовою екіпіровкою. Ця зупинка миттю зібрала коло них кілька сотен роззяв.
Д'Артаньян скористався цією нагодою й сказав Де-Тревію про лист з великою червоною печаткою й з гербом кардинала. Про другий лист, звичайно, він не сказав ні слова.
Пан Де-Тревій схвалив їхній плян й запевнив, що коли б Д'Артаньян назавтра не прийшов до нього, то він зуміє розшукати його, де б той не був.
Того часу дзиґарі на Самаритянці вибили шосту. Чотири приятелі перепросили, пославшися на побачення, і простилися з паном Де-Тревієм.
Скачучи вчвал, вони незабаром дісталися шляху на Шальо. День упадав. Карети проїжджали то в тому, то в іншому напрямку. Д'Артаньян, стережений своїми друзями, що стояли в кількох кроках від нього, пильно вдивлявся в середину карет і не бачив жодного знайомого обличчя.
Нарешті, за чверть години чекання, коли вже майже зовсім поночіло, з'явилася карета, що мчала по дорозі від Севру. Якесь передчуття підказало Д'Артаньянові, що в цій кареті їхала особа, яка призначила йому побачення. Юнак, сам дивуючись, відчував, як калатало йому серце.
