Д'Артаньян, хоч як кепсько знав він двірські звичаї, відчутив холодність цього прийому.
— Ах, пане, — сказав він, — я бачу тепер, як бракує мені рекомендаційного листа, що його дав мені батько.
— Дійсно так, — відказав пан Де-Тревій. — Я дивую, як ви піднялися на таку довгу подоріж без цієї конче потрібної підпомоги, єдиної для нас, для нашого брата беарнця.
— Він, пане, у мене, дякувати богу, був, але мені його по-зрадницькому вкрадено.
І він розповів усю історію в Мензі, з усіма подробицями, змалював невідомого дворянина, і переказав усе це з таким завзяттям, з такою щирістю, що зачарував пана Де-Тревія.
— Дивна річ! — сказав той, подумавши. — Ви, мабуть, говорили про мене дуже голосно?
— Так, пане! Безумовно, я тримався нерозумно. Але таке ім'я, як ваше, повинно було правити мені за щит у моїй подорожі. А тому уявіть собі сами, як часто-густо я користався ним.
Лестощі тоді були в моді, і пан Де-Тревій любив фіміям, як король або кардинал. Він не міг не всміхнутися з очевидним задоволенням; але усмішка скоро зійшла з його обличчя, і, вертаючися до пригоди в Мензі, він промовив:
— Скажіть мені, у цього дворянина не було на щоці майже непомітного шраму?
— Так! Нібито куля його дряпнула.
— Це була показна на позір людина?
— Так!
— Високий на зріст?
— Так!
— Блідий і чорнявий?
— Так, так! Він самий! Звідки це, пане, ви його так добре знаєте? Коли я його зустріну, а я таки зустріну його, присягаюся в тім… І нехай це буде хоч у пеклі…
— Він чекав на жінку? — питав далі Де-Тревій.
— Принаймні, він поїхав, поговоривши трішки з тою, на кого він чекав.
— А ви не знаєте, про що вони розмовляли?
— Він передав їй скриньку, сказавши, що в цій скринці лежать інструкції, і запропонував їй відчинити її тільки в Лондоні.
— Жінка та англійка?
— Він узивав її міледі!
— Він і є! — пошепки мовив Де-Тревій. — А я думав, що він ще в Брюселі.
