— А скільки вона дала вам за цей блискучий подвиг?
— Сто люїдорів.
— Гаразд і те, — всміхнувся Д'Артаньян, — що вона складає мені не абияку ціну. Сто люїдорів — це велика сума для двох таких мерзотників, як ви. Я не дивую, що ти погодився, і дарую тобі життя, але з одною умовою.
— З якою? — схвильовано спитав салдат, побачивши, що не все скінчено.
— Ти мусиш здобути мені листа з кешені твого товариша.
— Але, — вигукнув розбійник, — це тільки інший засіб вбити мене. Якже ви хочете, щоб я дістав вам листа під пострілами з бастіону?
— Неодмінно мусиш так зробити, інакше, присягаюся, я вб'ю тебе.
— Згляньтеся, пане офіцере, змилуйтесь наді мною заради тієї молодої жінки, що ви кохаєте й, мабуть, вважаєте за померлу, але вона жива! — вигукнув розбійник кидаючись навколішки й спираючись на руку, бо від втрати крови сили почали зраджувати його.
— А звідки тобі відомо, що є жінка, яку я кохаю й вважаю за померлу? — спитав Д'Артаньян.
— З листа, що в товариша в кешені.
— Ось ти й сам бачиш, мені конче потрібний той лист. Нема чого чекати та вагатись, бо як не гидко мені вдруге закривавити шпаду кров'ю такого мерзотника, як ти, але, присягаюсь честю дворянина…
З цими словами Д'Артаньян зробив такий виразний загрозливий рух, що поранений підвівся.
— Стійте, заждіть! — благав він, набуваючи з переляку відваги, — я піду… піду…
Д'Артаньян одібрав у салдата рушницю, примусив його пройти наперед.
Жах був так ясно написаний на його обличчі, вкритому холодним потом, що Д'Артаньян змилувався та, з призирством дивлячись на нього, додав:
— Гей, ти, я покажу тобі ріжницю між хороброю людиною та таким боягузом, як ти. Залишайся, я сам піду.
І хутко озирнувшися та стежачи за всіма рухами ворогів, користуючись з усіх засобів до захисту, даваних місцевістю, Д'Артаньян добувся до другого салдата.
Було два способи досягти мети: обшукати його на місці, або унести, прикриваючись тілом, як щитом, та обшукати його в траншеї. Д'Артаньян визнав за краще останній спосіб і скинув собі розбишаку на плечі. Тої ж хвилини з бастіону почали стріляти.
