— О, пане! Коли ви знаєте, хто той чоловік, — скрикнув Д'Артаньян, — скажіть мені, хто він, звідки, і я звільняю вас від усього, навіть од обіцянки поставити мене мушкетером, бо насамперед я хочу помститися.
— Навпаки! Бережіться його, юначе, — скрикнув Де-Тревій. — Якщо побачите його на одному боці вулиці, переходьте на другий. Не бийтеся о таку скелю: ви розіб'єтесь, наче скло.
— Дарма! — сказав Д'Артаньян, — це не перешкодить мені, скоро я надибаю його.
— А тимчасом, — зауважив Де-Тревій, — не шукайте цього чоловіка, коли хочете послухати доброї поради.
Де-Тревій раптом зупинився. У голові його майнуло одне підозріння. Палка ненависть, яку так одверто виявив молодий мандрівець до тої людини, що — річ мало правдоподібна — украв листа його батька, — ця ненависть, чи не таїть вона в собі будь-якого зрадництва? Чи не підіслав цього юнака його еміненція? Чи не завдасть він його в сильце? Чи не шпиг кардиналів цей облудний Д'Артаньян? Чи не намагаються всунути Д'Артаньяна в його господу, аби той привернув його до себе, а тоді занапастив, як то робилося вже тисячу разів. Він вдруге глянув на Д'Артаньяна ще пильніше, як перше, і це обличчя, на якому позначалися хитрий розум і вдавана покірливість, мало його заспокоїло.
„Я знаю, що це ґасконець, — подумав він: — але він може бути ґасконець і для кардинала, і для мене. Побачимо. Спробуємо“.
— Друже мій! — почав він поволі, — я хочу вам, як синові мого старого друга, — бо я вважаю історію з цим загубленим листом за правду, — я хочу виправити ту холодність, яку ви відчули спочатку в моєму прийомі, і відкрити вам секрета нашої політики. Король і кардинал — найщиріші друзі, яких позірні суперечки — тільки для омани дурнів. Я не хочу, щоб мій земляк, красивий кавалер, хоробрий юнак… був жертва лукавства, потрапив би, як дурень в пастку, слідом за тими, що вже загинули. Будьте певні, що я відданий цим двом великоможним особам і що всі мої найсерйозніші акції мають тільки єдину мету — службу королеві та панові кардиналу, одному з найславетніших геніїв, що їх породила Франція.
Сам до себе Де-Тревій говорив так:
„Кардинал підіслав до мене цього листа, напевно, знаючи, як я його ненавиджу. Він, імовірно, сказав свому шпигунові, що найкращий спосіб догодити мені, це — гудити його. Звичайно, всупереч моїм протестам, цей пройдисвіт запевнятиме, що він сам ненавидить його еміненцію“.
