Міледі, бліда, як смерть, хотіла закричати та з переляку язик ніби прилип їй до горлянки. Вона спромоглася лише видати глухий згук, що не мав нічого спільного з людським голосом і скидався скоріш на хрипіння дикого звіря. Притулившись до темних шпалер, з розпущеним волоссям, вона здавалась живим образом жаху.
Атос повільно підвів пистолета, простяг руку майже до самого лоба міледі й голосом, що лякав самим спокоєм та непохитною рішучістю, промовив:
— Добродійко, ви зараз же передасте мені папера, що його підписав кардинал, або, честю присягаюся, я застрелю вас.
Була б то інша людина, міледі, може, мала б ще сумнів, чи буде виконана загроза, але вона знала Атоса і не рухалась з місця.
— Даю вам секунду на міркування, — додав він.
Глянувши в обличчя Атосове, міледі зрозуміла, що зараз грімне постріл. Вона хутко піднесла руку до грудей, витягла папера й передала його Атосові.
— Беріть, — сказала вона, — і будьте прокляті.
Атос узяв папера, сунув пистолета за пояс, наблизився до лямпи, щоб впевнитись, чи це той самий папір, розгорнув його й прочитав:
|
„Те, що зробив пред'явник цього, зроблено за моїм наказом та на користь держави. 3-го грудня 1627 року. Рішельє“. |
— А тепер, — сказав Атос, надягаючи плаща й капелюха, — тепер, коли тобі видернули зуби, єхидо, кусайся, якщо зумієш, — і він пішов з кімнати, навіть не повернувшися. Біля дверей коршми він побачив двох людей з конем.
— Панове, — сказав Атос, — монсеньєр, як вам відомо, наказав одвезти цю жінку, не гаючи часу, до форту Де-Ля-Пуант і не залишати її, аж доки вона сяде на корабель.
Ці слова відповідали одержаному наказу, і люди поштиво вклонилися.
Атос легко скочив у сідло й погнав коня вчвал. Замість їхати шляхом, він узяв навпростець і скакав через лани, час од часу спиняючись та прислухаючись. Нарешті неподалеку зацокотіли копита. Атос не мав сумніву, що то був кардинал з своєю вартою. Проскакавши ще трохи наперед він вересом та листям витер з коня піт і виїхав на битий шлях кроків на двісті від табору.
