— Хто йде? — спитав він, здаля побачивши верхівців.
— Це здається наш хоробрий мушкетер? — спитав кардинал.
— Так, монсеньєр, це він, — відповів Портос.
— Пане Атосе, — сказав Рішельє, — дякую вам за добру охорону. Ось ми й доїхали, панове. Тепер їдьте собі ліворуч. Пароль: король і Ре.
З цими словами кардинал вклонився трьом приятелям і взяв праворуч. Цю ніч він ночував у таборі.
— Ну, — сказали разом Портос і Араміс, скоро спустили кардинала з очей, — він таки підписав папера, якого вона вимагала.
— Знаю, — спокійно відповів Атос, — бо ось він.
Опріч пароля на запити вартових троє друзів не сказали ні слова, аж доки не добулися до своїх квартир. Тоді вони відрядили Мускетона переказати Плянше, щоб його пан прийшов до них зараз же, як одбуде варту в траншеях.
Щодо міледі, то вона, як і передбачав Атос, знайшовши біля коршми людей, що чекали на неї, поїхала з ними. Одну хвилину їй дуже хотілось повернути, з'явитись до кардинала й розповісти йому все, але тоді Атос міг би викрити її таємницю. Якби вона поскаржилася на те, що Атос її повісив, той розказав би, що вона таврована. Отже, міледі поклала краще зберегти мовчанку, потаємки поїхати і з властивою їй вправністю виконати важливе доручення. Тоді вже, коли кардинал буде задоволений, вона з'явиться до нього й зажадає помсти за себе.
Перебувши в дорозі цілу ніч, о сьомій годині ранку вона приїхала до форту Де-Ла-Пуант, о восьмій була на палубі, а о дев'ятій корабель з перепускою кардинала, де зазначалося, що він виряжається до Байону, знявся з якоря й поплив до Англії.
Прийшовши до своїх пріятелів, Д'Артаньян застав їх усіх вкупі, в одній кімнаті: Атос занурився в міркування, Портос покручував вуси, Араміс проказував молитви з чудового маленького молитовника в блакитній оксамитовій оправі.
— Чорт побирай, панове, — сказав Д'Артаньян, — сподіваюся, ви розкажете мені щось важливе. У противному разі
