попереджаю, я не подарую, що ви примусили мене прийти сюди, замість того, щоб відпочивати після минулої ночі, за якої ми здобули й зруйнували бастіон. Яка шкода, панове, що вас там не було! Гаряча була бійка.
— Ми були в іншому місці, де теж було не холодно, — відповів Портос, закручуючи вуси в якийсь свій власний спосіб.
— Цить! Тихо! — застеріг Атос.
— Гай, гай! — сказав Д'Артаньян, зрозумівши, чого мушкетер злегка насупив брови. — У вас ніби то цікаві новини.
— Арамісе, — промовив Атос, — ви, здається, позавчора снідали в коршмі Парпайо?
— Так.
— Як воно там?
— Щодо мене, то я поснідав погано. Позавчора був пісний день, а там подавали лише скоромне.
— Як так? — не зрозумів Атос. Невжеж в приморському місті немає риби?
— Вони кажуть, — відповів Араміс, знову взявшися до свого побожного заняття, — вони кажуть, що гребля, яку наказав гатити кардинал, жене всю рибу до моря.
— Та я питаю вас не про це, Арамісе, — сказав Атос. — Я хотів знати, чи були ви там сами та чи не заважав вам хто?
— Скільки пригадую, там не було набридливих відвідачів. Так, дійсно; для того, що ви хочете розповісти, Парпайо — місце цілком підходяще.
— Тоді рушаймо до Парпайо, — запропонував Атос, — бо тут стіни немов з паперу.
Д'Артаньян, що добре знав звички свого друга із одного слова та жеста, зрозумів, що тут йдеться про важливу справу, взяв Атоса під руку і мовчки вийшов разом з ним.
Портос з Арамісом, розмовляючи, йшли ззаду.
Стрінувши дорогою Грімо, Атос знаком звелів йому йти за ними. Грімо, своїм звичаєм, мовчки скорився. Бідний льокай майже розучився розмовляти.
Прийшли до коршми Парпайо. Була сьома година ранку. Починало світати.
Приятелі замовили сніданок й увійшли в залю, де, як казав хазяїн, ніхто не міг потурбувати їх.
На жаль, час для таємного зібрання був неслушний. Щойно вибили зорю, кожен струшував з себе ранкову сонливість і, щоб зогрітися, всі заходили до коршми перехилити чарку.
