Усі глядачі відсалютували ним, супроводячи своє привітання голосним „ура“, що долетіло й до наших героїв.
Тоді всі четверо зникли в бастіоні, куди перед тим увійшов уже Грімо.
Як і передбачав Атос, на бастіоні, опріч дванадцяти вбитих французів і лярошельців, не було нікого.
— Панове! — сказав Атос, що обийняв команду над цією експедицією, поки Грімо накриватиме на стіл, ми будемо підбирати рушниці та патрони і тимчасом побалакаємо. Ці пани, — вказав він на вбитих, — нас не почують.
— У крайньому разі, упевнившись, що в кешенях у них нема вже нічого, їх, можна скинути в рівчак, — висловив думку Портос.
— Безперечно, — погодився Атос, — але це вже справа Грімо.
— Коли так, — запропонував Д'Артаньян, — нехай Грімо обшукає їх і перекине за мур.
— Будьмо обережні, — сказав Атос, — вони можуть ще стати нам у пригоді.
— Оце падло може стати нам у пригоді? Чи ти збожеволів? — здивувався Портос.
— Не будьте нерозважні, кажуть євангелія та пан кардинал, — порадив Атос. — Скільки рушниць, панове?
— Дванадцять, — відповів Араміс.
— Скільки патронів?
— Коло сотні.
— Якраз скільки нам треба! Наб'ємо рушниці.
Чотири мушкетери стали до роботи. Вони саме кінчали набивати рушниці, коли Грімо дав знак, що сніданок готовий.
Атос і собі жестом відповів „добре“ і показав на щось, ніби кам'яну будку, де Грімо — він зрозумів це, — повинен був вартувати. А щоб зменшити нудоту вартування, Атос дозволив і взяти з собою хліба, дві котлети та пляшку вина.
— А тепер до столу! — скомандував Атос.
Чотири приятелі сіли на землю, схристивши ноги, як турчини або кравці.
