— Чи не повернути нам до табору? — спитав Портос. — Мені здається, сили в нас нерівні.
— Це неможливо з трьох причин, — відказав Атос: — поперше, ми ще не закінчили снідати; подруге, нам треба перебалакати в дуже важливих справах; потретє, залишається ще десять хвилин до закінчення призначеного часу.
— Проте, треба скласти якийсь плян бою, — промовив Араміс.
— Дуже просто, — відповів Атос: — скоро ворог підійде на відстань пострілу, ми стріляємо. Якщо він всетаки наближатиметься, ми знову стріляємо, і так аж доки в нас будуть набої. Коли решта загону схоче йти на приступ, ми дозволимо обложникам спуститися до самого рову й тоді скинемо їм на голови частину муру, що тримається якимось дивом.
— Браво! — згукнув Портос. — Безсумнівно, ти народився бути військовим атаманом, і кардинал, що вважає себе за великого знавця військової справи, ніщо проти тебе.
— Панове, — звернувся до них Атос, — я сказав і більше не буду повторювати. Ціляйте добре кожен в свого супротивника.
— Я вже націлився, — відповів Д'Артаньян.
— І я, — сказав Портос.
— І я теж, — додав Араміс.
— Тоді — паль! — скомандував Атос.
Чотири постріли пролунали, як один, і впали чотири чоловіка.
Зараз же вдарили в барабан, і невеликий загін важким кроком рушив уперед.
Постріли лунали один по одному, без будь-якої реґулярности, але з тою ж влучністю. А що лярошельці знали, як мало було наших приятелів, то вони, не спиняючись, ішли далі.
Од трьох пострілів упали ще двоє, а втім решта не затримувала ходи.
У загоні, що дістався до бастіону, було ще чоловіка дванадцять-п'ятнадцять. По них випалили востаннє, та це не спинило їх: салдати скочили в рів і лагодилися були лізти в пробоїну.
— Ну, друзі мої, кінчаймо з ними! До стіни, до стіни! — скомандував Атос.
І наші приятелі, за допомогою Грімо, заходились рулями рушниць штовхати величезний мур. Частина його нахилилася, ніби її штовхав вітер, і, відірвавшись од своєї бази, з жахливим шумом завалилась у рів.