лева, рятуючи нас, його друзів, робить цілком морально. Продамо діямант! Як воно на думку пана абата? Я не запитую Портоса, бо він вже висловився.
— Я думаю, — почервонівши сказав Араміс, — що, коли цього персня подаровано не на знак кохання, то Д'Артаньян може його продати.
— Друже мій, ви говорите, як втілене богослів'я. Так ваша думка?
— Продати діяманта, — відповів Араміс.
— Добре, — радісно погодився Д'Артаньян, — продамо діямант і скінчімо цю розмову.
Стрілянина тривала далі, але приятелі були поза обстрілом, і лярошельці стріляли більше для годиться.
— Слово чести! Ця ідея цілком слушно спала на думку Портосові. Ось ми й в таборі. Отже, панове, ні слова про цю всю справу. За нами наглядають, ідуть нам на зустріч, нас понесуть, як тріюмфаторів.
І дійсно, в таборі все заворушилося. Понад дві тисячі чоловіка висипали подивитись на щасливу для чотирьох приятелів вихватку, про правдиву причину якої ніхто й не здогадувався. Скрізь тільки й чути було: „Слава ґвардійцям! Слава мушкетерам!“
Пан Де-Бюзіньї перший підійшов стиснути Атосові руку й визнати, що заклад програно. Слідом за ним підійшли драгун і швайцарець, а за ними всі їхні товариші. Почалися привітання, потиски рук, обійми без краю, невгамовне глузування з лярошельців. Знявся такий крик, що кардинал подумав, чи не починається повстання, і послав Ля-Гудіньєра, капітана своєї ґвардії, дізнатися, що там сталося.
Посланцеві розказали про подію з проречистістю захоплення.
— Ну, що там? — спитав кардинал, побачивши Ля-Гудіньєра.
— Три мушкетери, монсеньєр, і один ґвардієць зайшли в заклад з паном Де-Бюзіньї, що поснідають на бастіоні Сен-Жерве. Снідаючи, вони дві години продержалися проти ворога й вбили, не знаю вже скільки, лярошельців.
— Відомі вам прізвища цих трьох мушкетерів?
— Так, монсеньєр.
— Як їх узивають?
— Пани Атос, Портос і Араміс.
— Завжди ці три вояки! — пробурмотів кардинал.
— А ґвардійця?
— Пан Д'Артаньян.
— Знову цей юний штукар. Конче потрібно, щоб усі чотири перейшли на службу до мене.