руку міледі, що, спершись на неї, зійшла досить спокійно.
— А все ж, — сказала вона, роздивившись навкруги і з найприємнішою усмішкою переводячи свій погляд на молодого офіцера, — я полонянка. Тільки це не надовго, я певна цього, — додала вона, — моє сумління й ваша люб'язність тому запорука.
Хоч який був принадний цей комплімент, офіцер не відповів на нього, а витяг з-за пояса невеликого срібного свищика, подібного до тих, які вживають боцмани на військових кораблях, і тричі свиснув. Зараз же з'явилися люди, випрягли змилених коней й поставили карету під повітку.
Після цього офіцер із своєю звичайною спокійною чемністю запросив полонянку увійти в дім. З тією ж усмішкою міледі взяла його під руку й ступила з ним у низенькі двері. Дужний коридор, освітлений тільки в глибині, вів од них до кам'яних, витких сходів. Вони спинилися біля масивних дверей. Юнак сунув у замок ключа. Двері важко повернулися на завісах. Перед ними була кімната, призначена для міледі.
Полонянка швидким оком перебігла по всій кімнаті. Умебльовано її так, що одночасно вона могла правити й за в'язницю, і за помешкання вільної людини. Тільки залізні ґрати на вікнах та зовнішні замки коло дверей вказували, що то була в'язниця. На одну мить усі сили цього створіння, загартованого найдужчими іспитами, залишили її. Міледі впала в крісло, схрестила руки й схилила голову, думаючи, що зараз сюди ввійде суддя й розпочне допит.
Та ніхто не входив опріч двох-трьох матросів, що принесли валізки й дорожні скриньки, поклали їх у куток кімнати й пішли геть, не вимовивши й слова.
Офіцер був присутній при цьому, байдужний, як і завжди. Він нічого не казав і всі розпорядження віддавав на мигах або посвистом.
Можна було подумати, що для цієї людини та його підлеглих не існує розмови, чи вона для них зовсім зайва.
Нарешті, міледі не витримала й зламала мовчанку.
— Бога ради, пане добродію, поясніть, що це все позначає? — спитала вона. — Розв'яжіть моє вагання. У мене досить сили перенести яку-завгодно небезпеку й нещастя, аби я передбачала й розуміла їх. Де я і хто я тут? Якщо я вільна, навіщо ці залізні ґрати й двері? Коли я невільниця, скажіть, який злочин я вчинила?
— Ви у призначеній для вас кімнаті, мадам. Я одержав наказа взяти вас з корабля й перепровадити до цього палацу. Я виконав, здається, цього наказа з усією точністю
