— Чорт побирай, що то за ніжність, сестро!
— Хіба я не найближча ваша родичка? — спитала міледі тоном найзворушливішої наївности.
— І моя єдина спадкоємниця, чи не так? — додав лорд Вінтер, дивлячись просто у вічі міледі.
Хоч як добре володила собою міледі, а тут вона мимоволі здрігнулася. По останніх словах лорд Вінтер поклав руку на плече невістки, і ці дрожі взяли на себе його увагу. Удар, і справді, був міцний та влучний.
— Мене дивує тільки те, що вас попередили про моє прибуття.
— А це пояснюється дуже просто, люба сестро. Хіба ви не бачили, що капітан вашого маленького корабля раніш, як стати на рейді, відрядив по дозвіл маленького човна: з суденним журналом та списком подорожніх? Я — начальник порту; мені принесли той журнал, і я побачив в ньому ваше прізвище. Серце підказало мені те, що підтвердили й ви особисто. Я вгадав мету, з якою ви наражалися на небезпеку морської подорожі, в усякому разі дуже втомної цієї пори року, і вислав вам назустріч свій катер. Решту ви вже знаєте.
Міледі зрозуміла, що лорд Вінтер каже неправду, і це налякало її ще більше.
— Братику, — спитала вона, — чи не герцоґа Б'юкенгемського бачила я сьогодні на дамбі, коли ми входили у гавань?
— Так, його. О, я розумію, що зустріч із ним налякала вас. Ви приїхали з країни, де ним, певно, дуже цікавляться, і я знаю, що його озброєння проти Франції дуже турбує вашого друга кардинала.
— Мого друга кардинала?! — вигукнула міледі, помічаючи, що і з цією справою лорд Вінтер уже обізнаний.
— Хіба він не друг вам? — байдужно спитав барон. — Перепрошаю, якщо помилився. Я так гадав. Ну, та ми звернемося до мілорда герцоґа згодом, а тепер не будьмо кидати зворушливої теми, що її вже почали. Ви, кажете, приїхали, щоб побачити мене?
— Так.
— Чудово! Я влаштував усе згідно з вашим бажанням, і ми будемо бачитись щодня.
— Невжеж я вічно мушу залишатися тут? — спитала міледі з деяким острахом.
— А хіба вам не подобається приміщення, сестро? Скажіть, чого вам бракує, і я похоплюся задовольнити всі ваші бажання.
— У мене нема ані покоївок, ані льокаїв.
