Міледі слухала з увагою, що від неї ширилися чоловічки її блискучих очей.
— Покищо, — додав лорд Вінтер, — ви житимете в цьому палаці. Мури його грубі, двері — міцні, залізні ґрати — цупкі. До то ж ваше вікно виходить просто на море. Люди мої, ладні наложити за мене головою, вартують біля цієї кімнати й охороняють усі проходи, що ведуть на двір. Та й, прослизнувши туди, ви не спроможетесь пройти крізь троє залізних ґрат. Я віддав найсуворішого наказа: один крок, один рух, одне слово, що визначатимуть спробу втікти, і на вас стрілятимуть. Якщо вас уб'ють, англійське правосуддя, сподіваюся, подякує мені, що я позбавив його зайвого клопоту. А! Ваше обличчя набуває спокійного виразу, на ньому з'явилася колишня самовпевненість! Ви гадаєте: „п'ятнадцять-двадцять день? О, в мене виглядливий розум, я щонебудь виміркую; я збіса хитра і знайду якунебудь жертву! Через п'ятнадцять день, кажете ви собі, мене вже тут не буде“. Ну, що ж, спробуйте!
Міледі, бачивши, що її думки відгадано, вп'яла нігті в свої долоні, щоб стримати мимовільний рух, що міг надати її обличчю якогонебудь іншого виразу, опріч туги та суму. Лорд Вінтер вів далі:
— Ви знаєте вже офіцера, що лишиться тут за начальника підчас моєї відсутности. Він, як ви й сами бачили, вміє виконувати доручення. Ідучи з Портсмуту сюди, ви, напевно, намагались примусити його пробовкнутись. Що ви про це скажете? Хіба мармурова статуя могла б бути мовчазніша та нечуліша від нього? Ви на багатьох уже спробували силу свого чарування і, на жаль, вам завжди щастило. Спробуйте ще раз, і, чорт побирай! — якщо вам поталанить, я скажу, що ви самий диявол.
Лорд Вінтер підійшов до дверей і рвучким рухом відчинив їх.
— Покликати мені пана Фелтона! — наказав він. — Заждіть трішки, і я представлю вас йому.
Впала мовчанка. Чути було тільки шум кроків, що повільно та розмірено наближалися. Незабаром у напівтемному коридорі з'явилася людська постать, і молодий ляйтенант став на порозі кімнати, чекаючи наказів лорда.
— Увійдіть, любий Джоне, — звернувся до нього лорд Вінтер, — увійдіть і зачиніть по собі двері.
Юнак увійшов.
— Тепер, — сказав лорд, — подивіться на цю жінку: вона молода, вродлива усією розкішшю земної приваби — і що ж! Це страховище, що має ледве двадцять п'ять років, накоїло стільки лиха, скільки не нарахувати в архівах наших судів
