мала дати, і з властивою їй хуткістю мислення вона прибрала цю відповідь у таку форму:
— Мені? — відповіла вона, з призирством, що бреніло й у голосі офіцера, — мені — мою месу? Лорд Вінтер, запеклий католик, знає, що я не однакової з ним віри і намагається затягти мене в сильце.
— Якої ж ви віри, мадам? — спитав Фелтон із здивуванням, що його не міг приховати, хоч як добре умів володіти собою.
— Я скажу це, — з удаваним піднесенням вигукнула міледі, — тоді, коли досить постраждаю за свою віру.
Погляд Фелтонів відкрив міледі, як багато вона виграла через таку відповідь. Проте, молодий офіцер не промовив ні слова, і лише в очах йому майнув проречистий вогник.
Коло п'ятої вечора прийшов лорд Вінтер. Протягом дня міледі мала досить вільного часу, щоб накреслити собі пляна акцій. Вона прийняла його, як жінка, що цілком опанувала себе.
— Мені здається, — почав лорд, сідаючи в крісло напроти міледі й недбало простягаючи ноги до коминка, — мені здається, ви хочете зріктись своєї віри.
— Що ви бажаєте сказати цим, пане?
— Я бажаю сказати, що, відтоді, як ми з вами бачились востаннє, ви зрадили вашу віру. Чи не віддались ви утрете за протестанта?
— Поясність, мілорде, — велично відказала полонянка, — бо, запевняю вас, я не розумію ваших слів.
— Виходить, у вас нема жодної релігії. Мені це навіть більше до вподоби, — засміявся лорд Вінтер.
— Звичайно, це більше пасувало б до ваших принцинів, — зимно відмовила міледі.
— Признаю свою провину, це мені байдужісінько.
— А якби ви й не винилися, то ваша розпуста та ваші злочини виказали б вас.
— Овва! І це ви говорите про розпусту, мадам Месаліно[1], леді Макбет[2]? Чи то я погано зрозумів вас, чи ви, чорт побирай, надзвичайно безсоромні.
— Ви кажете так, бо знаєте, що нас чують, — спокійно мовила міледі, — і вам треба настренчити проти мене ваших тюремників та катів.
