Лорд Вінтер вийшов, кинувши досить ущипливе слово, що за тих часів вживалося навіть серед людей найвищої кляси.
Фелтон, і дійсно стояв за дверима й не пропустив жодного слова з їхньої розмови.
Міледі вгадала правильно.
— Так, іди, іди, — прошептала вона вслід своєму дівереві, — іди, відплата недалеко. Ти схаменешся, дурню, та тільки тоді, як буде вже пізно.
Міледі знала, що за нею стежать, і почала проказувати молитви.
Коли прийшли збирати з столу, міледі помітила, що Фелтона з салдатами не було. Він, значить, опасувався часто її бачити. Трохи згодом вона голосно заспівала псалма, улюбленого пуританами[1] того часу.
Салдат, що стояв на варті, немов прикипів на місці.
— Та замовчіть же, добродійко! Ваші співи завдають жалю. То вже занадто — мати приємність перебувати у цьому гарнізоні та ще й слухати таке.
— Мовчать, — наказав суворий голос, в якому міледі впізнала Фелтона, — чого ви втручаєтесь не в своє діло, дурню! Хіба вам наказано не дозволяти співати цій жінці? Маєте охороняти її й стріляти, коли вона намагатиметься тікати. Стережіть її, вбийте, якщо їй спаде на думку тікати, та не порушайте наказу.
Міледі заспівала з ще більшим надхненням.
Це зовсім збентежило серце молодого офіцера. Він різким рухом відчинив двері й з'явився перед міледі блідий, як завжди, і з горящими, майже блудними очима.
— Навіщо ви співаєте? — звернувся він до неї, — і таким голосом?
— Вибачте, — смиренним тоном відповіла міледі, — я й забула, що мої співи недоречі в цьому будинкові.
Міледі була така вродлива, — релігійне піднесення, що, здавалося, поняло її, надавало такого виразу її обличчю, що засліплений Фелтон бачив перед собою янгола.
— Ні, ні, мадам, — відповів офіцер, — співайте, прошу, тільки не так голосно, а надто вночі.
По цих словах Фелтон, що не почувався на силу довго зберегти свою суворість, кинувся з кімнати.
— Ви добре зробили, ляйтенанте, — зауважив салдат: — вона своїми псалмами перевертає всю душу. А втім, до цього хутко звикнеш, бо в неї чудовий голос.
- ↑ Пуритани — назва одної з протестанських сект в Англії.
