— Ти віриш і разом із тим оддаєш мене до рук моїх ворогів, ворога Англії, ворога божого. Оддаєш тому, хто виповнює й поганить світ своєю єрессю, своєю розпустою, тому, кого засліплені зовуть герцоґом Б'юкенгемським, а вірні — антихристом.
— Я віддаю вас герцоґу Б'юкенгемському, — я? Що ви кажете?
— Мають очі, — вигукнула міледі, — і не бачать, мають вуха і не чують.
— Так, так, — мовив Фелтон, — потираючи рукою лоб, вкритий потом, ніби щоб знищити останній сумнів: — так, я впізнаю голос, що казав мені уві сні. Так, я впізнаю риси янгола, що з'являвся до мене щоночі й казав моїй душі, що не знала сна: „Вражай, рятуй Англію, рятуй самого себе, бо помреш, не виконавши волі господньої“. Кажіть, кажіть, — вигукнув Фелтон, — тепер я вас розумію.
Промінь страшенної радости, як блискавка, промайнув в очах міледі.
Раптом Фелтонові спало на думку застереження лорда Вінтера, його слова про чари міледі та перші її спроби в цьому напрямі. Він ступив назад і похнюпив голову.
Міледі помітила це. Не зважаючи на удаване хвилювання, льодова байдужість не кидала її.
— Я не прошу у вас визволення, як зробила б це людина винна, і не благаю помсти, як поганка. Дайте мені вмерти, ось все. Я благаю вас і навколішках волаю до вас: дайте мені вмерти, і мій останній подих благословлятиме мого визволителя.
Почувши цей ніжний, благущий голос, побачивши цей несміливий, лагідний вираз на обличчі міледі, Фелтон знову наблизився до неї.
— Леле! — зідхнув він, — я не можу зробити нічого більше, як жалкувати вас, коли ви доведете, що ви — жертва. Але лорд Вінтер закидає вам жахливу провину.
— Повідати вам про мою ганьбу? — вигукнула міледі, почервонівши. — Ганьбу! Бо часто злочин одного стає ганьбою для другого… Мені, жінці, довірити мою ганьбу вам, мужчині! О, — вела вона далі, соромливо затуляючи рукою свої чудові очі. — О! Ніколи, ніколи не спроможуся я зробити це.
— Мені — братові? — благально стулив руки Фелтон.
— Ну, добре, — промовила міледі, — я звіряюся на мого брата. Я наважуся.
У тій хвилині почулися кроки лорда Вінтера. Але на цей раз страшний дівер не задовольнився тим, що пройшов повз двері, як напередодні, а спинився і, перекинувшись
