кількома словами з вартовим, відчинив двері й увійшов у кімнату міледі.
Підчас цієї недовгої розмови з вартовим, Фелтон одскочив убік і, коли лорд Вінтер увійшов, він стояв на кілька кроків од полонянки.
Лорд допитливим оком скинув на полонянку й на молодого офіцера.
— Що, ви давно вже тут, Джоне? — спитав він. — Чи не оповідає вам ця жінка про свої злочини? Тоді мені ясно, чому ваша розмова точиться так довго.
Фелтон здрігнувся, а міледі зрозуміла, що загине, якщо не встигне стати на допомогу заскоченому розполохом пуританинові.
— А, ви боїтесь, щоб ваша полонянка не втекла! — сказала вона, — спитайте вашого шановного тюремника, про яку ласку я тільки но благала його.
— Ви прохали про ласку? — з підозрою в тоні спитав лорд.
— Так, мілорде, — відповів збентежений юнак.
— Про яку ж таку ласку? — зацікавився лорд Вінтер.
— Вона просила в мене ножа й обіцяла повернути його за хвилину крізь прозурку, — відповів Фелтон.
— Хіба тут сховався хтонебудь, що його ця люба пані хоче зарізати? — глузував лорд Вінтер.
— Тут перебуваю я сама, — відповіла міледі.
— Я дав вам на вибір Америку чи Тібурн, — вів далі лорд Вінтер, — вибирайте Тібурн, міледі: вірте, мотузка певніша за ніж.
Фелтон пополотнів і зробив крока наперед, пригадавши, що саме, коли лорд Вінтер увіходів, міледі мала в руках мотузку.
— Маєте рацію, — відмовила вона, — я вже гадала про це, — а потім додала тихше: — я ще подумаю.
Фелтон почутив, як його проймають дрожі. Цей рух притягнув до себе увагу лорда Вінтера.
— Не йми цьому віри, Джоне, — сказав він. — Джоне, друже мій, я поклався на тебе. Будь обережний, будь спокійний, дитино моя, по трьох днях ми позбудемося цього створіння.
Трохи згодом по списаній сцені міледі почула, що хтось розмовляв біля її дверей; потім двері відчинилися, і вона побачила Фелтона.
Юнак живо ввійшов до кімнати, залишив двері прочиненими й жестом звелів міледі мовчати. Видно було, що він дуже стурбований.
— Чого вам від мене треба? — спитала міледі.
