— Я обіцяв вам прийти й прийшов.
— Ви мені ще дещо обіцяли.
— Що саме, боже мій милий? — промовив юнак. Не зважаючи на вміння володіти собою, ноги йому тремтіли, і на лобі викраплився піт.
— Ви обіцяли принести ножа й залишити його мені після нашої розмови.
— Не кажіть цього, мадам, — відповів Фелтон. — Нема такого становища, хоч яке б безпорадне воно було, що надавало б права створінню божому позбавити собі життя. Я обміркував і вирішив, що ніколи не візьму такого гріха на свою душу.
— Ах, ви передумали, — зауважила полонянка, із зневажливою усмішкою сідаючи в крісло, — і я теж передумала.
— Що?
— Я не можу нічого казати людині, що не додержує свого слова.
— Праведний боже! — пробурмотів Фелтон.
— Можете йти, я однаково нічого не скажу.
— Ось ніж, — відповів Фелтон, виймаючи з кешені зброю, яку приніс, як і обіцяв, та не наважився одразу передати бранці.
— Дайте мені подивитися.
— Навіщо?
— Присягаюся честю, я зараз же віддам його вам. Ви його покладете на стіл і станете між ним та мною.
Фелтон простяг зброю міледі. Та уважно роздивилась на лезо й спробувала вістря на кінчику пальця.
— Гаразд, — промовила вона, повертаючи ніж молодому офіцерові, — він з чудової загартованої криці… Ви — вірний друг, Фелтоне.
Фелтон узяв ніж та, згідно з умовою, поклав на стіл.
Міледі пасла його очима й удавала цілковите задоволення.
— Слухайте, Фелтоне, — почала міледі з меланхолійною урочистістю. — Якби ваша сестра, Фелтоне, донька вашого батька, сказала вам: коли я була ще молода і, на жаль, надто вродлива, мене заманювали до пастки, але я встояла. Тоді вони почали ще більше підхожуватись та присилувати мене — я встояла; глузували з віри, що її я сповідую, з бога, якому я поклоняюся, — я встояла. Далі стали ображати мене і, не мавши змоги занапастити мою душу, вирішили назавжди збезчестити моє тіло; нарешті…
Міледі спинилася, і гірка усмішка скривила її губи.
— Нарешті, — спитав Фелтон, — що вам заподіяли нарешті?
