— Обійміть мене за шию й не бійтеся нічого.
— Але ж тоді я примушу вас втратити рівновагу, і ми розіб'ємося обоє.
— Будьте спокійні — я моряк.
Неможна було гаяти й хвилини. Міледі оповила шию Фелтона, і той витяг її з вікна.
Фелтон почав поволі спускатися з щабля на щабель. Не зважаючи на вагу двох тіл, пориви гурагану розхитували їх у повітрі.
Раптом Фелтон зупинився.
— Що таке? — захвилювалася міледі.
— Мовчіть! Я чую кроки.
— Нас помітили.
На кілька хвилин сталася мовчанка.
— Ні, — відказав Фелтон, — нічого.
— Але, що там за шум?
— Це патруль, що робить обхід.
— Де він має пройти?
— Саме під нами.
— Вони нас побачать.
— Ні, коли не буде блискавки.
— А як вони наткнуться на нашу драбину?
— На щастя вона коротка, не доходить до землі футів на шість.
— Ось і вони.
— Тихо!
Вони висіли нерухомі, не дихаючи, на двадцять п'ять футів од землі, а під той самий час внизу, сміючись і розмовляючи, проходили салдати.
Для тікачів це був жахливий момент.
Патруль пішов далі. Чути було, як затихав шум кроків і гомін голосів.
— Тепер, — сказав Фелтон, — ми врятовані!
Міледі зідхнула і знепритомніла.
Фелтон спускався далі.
Досягши вже кінця драбини й почутивши, що нижче для ніг нема підпори, він ухопився за неї руками. Нарешті, ставши на останній щабель, він завис на руках і торкнувся землі. Він нахилився, підняв торбинку із золотом і взяв її в зуби.
Тоді він взяв міледі на руки й швидко пішов у бік, противний тому, куди подався патруль. Незабаром він збочив з шляху патруля, спустився поміж скель на берег моря й свиснув.
Таким же сигналом дано відповідь, і за п'ять хвилин Фелтон побачив, що під'їздить баркас з чотирма чоловіками. Баркас якомога наблизився до берега, а що тут