було не досить глибоко, то він не міг тісно підійти до нього. Фелтон увійшов у воду до поперека, бо не хотів нікому довірити свою дорогоцінну ношу.
На щастя буря почала вщухати, а втім море ще лютувало. Невеликий баркас кидало по хвилях, як горіхову лушпайку.
— До шхуни! — скомандував Фелтон. — Гребіть, як дужче.
Чотири чоловіка сіли на весла, але море було таке бурхливе, що посуватися наперед було важко.
Проте, вони віддалялися від замку. А це було головне. Ніч стояла непрозірно-темна. З баркасу майже неможливо було вгледіти берег, а баркаса з берегу і поготів.
На воді гойдалася якась чорна крапка.
То була шхуна.
Поки баркас зусиллями всіх чотирьох веслярів наближався до неї, Фелтон розв'язав шворку, потім хусточку, що ними було зв'язано руки міледі.
Коли руки їй стали вільні, він зачерпнув морської води й побризкав їй обличчя. Міледі зідхнула й розплющила очі.
— Де я? — спитала вона.
— Вас урятовано, — відповів молодий офіцер.
— О, урятована, урятована! — скрикнула вона. — Так, так! Ось і небо, і море, повітря, яке я вдихаю, це повітря волі. О, дякую вам, Фелтоне, дякую!
Юнак пригорнув її до себе.
— Але що сталося з моїми руками? — спитала міледі. — Мені здається, що кисті їх були в лещатах.
І дійсно, коли міледі піднесла свої руки, кисті їх задубіли.
— Ой ой, — сказав Фелтон, глядячи на ці чудові руки й співчутливо хитаючи головою.
— О, це нічого, дрібниця! Я все тепер пригадала.
Міледі очима почала шукати чогось круг себе.
— Вона тут, — сказав Фелтон, ногою підштовхуючи торбинку із золотом.
Під'їхали до шхуни. Вахтовий озвав баркас.
З баркасу дали відповідь.
— Що це за судно? — спитала міледі.
— Це шхуна, яку я найняв для вас.
— Куди мене повезуть?
— Куди хочете, аби ви зсадили мене в Портсмуті.
— Що ви робитемете в Портсмуті? — допитувала міледі.
— Виконаю наказ лорда Вінтера, — з сумною усмішкою відмовив Фелтон.
— Який наказ?
— Невжеж ви не розумієте?
— Ні, поясніть, будь ласка.
