— Не понявши мені віри, лорд сам хотів стерегти вас, а мене послав замість себе до Б'юкенгема по підпис на наказі про ваше вислання.
— Але коли він не вірив вам, то як же він довірив цей наказ?
— А хіба ж я міг знати, що я везу?
— Правда ваша. І ви їдете до Портсмуту?
— Я не можу гаяти часу. Завтра 23 серпня, і Б'юкенгем завтра ж виходить з фльотою в море.
— Завтра? Куди саме?
— До Ля-Рошелі.
— Він не повинен туди їхати! — скрикнула міледі, стративши властиву їй присутність духу.
— Будьте спокійні! Він не поїде.
Міледі здрігнулася з радощів. Вона прочитала в глибині серця юнака. Там було написане: смерть Б'юкенгемові!
— Ви просто великі, Фелтоне! Коли ви сконаєте, я сконаю разом із вами. Ось все, що я маю сказати вам.
— Мовчіть! — відповів Фелтон. — Ми вже приїхали.
Дійсно, баркас причалив до шхуни.
Фелтон перший знявся по трапу й подав руку міледі. Матроси підтримували її, бо море ще дуже хвилювалося. За хвилину обоє вони були вже на помості.
— Капітане! — сказав Фелтон. — Ось особа, про яку я вам казав. Її треба повезти до Франції цілу та неушкоджену.
— За тисячу пістолей! — відмовив капітан.
— П'ятсот я вже дав вам.
— Правильно.
— Ось другі п'ятьсот, — промовила міледі, взявши торбинку з золотом.
— Ні, я додержую слова, яке я дав цьому юнакові: другі п'ятсот належатимуть мені тільки по прибутті до Булоні.
— А ми доїдемо туди?
— Цілі й неушкоджені. Це так саме вірно, як і те, що мене звуть Джек Бутлер.
— Добре, — сказала міледі. — Коли ви додержите слова, я дам вам не п'ятсот, а тисячу пістолей.
— Ура! Чарівна дамо! — згукнув капітан. — Хай бог частіше посилає мені таких пасажирів, як ваша милість.
— А покищо, — сказав Фелтон, — одвезіть нас в маленьку бухту… знаєте, що про неї ми з вами говорили.
Прибувши до призначеного місця, вони умовилися, що міледі чекатиме Фелтона до десятої, і коли о десятій він не повернеться, вона поїде. А тоді, коли вона буде вільна, вони стрінуться в манастирі бетюнських кармеліток.
