Фелтон попрощався з міледі, як прощаються з сестрою, їдучи на звичайну прогулянку, і поцілував їй руку.
Уся його постать визначала властивий йому спокій. Тільки в очах його палав невластивий їм вогонь, наче ознака пропасниці. Він був блідіший, ніж завжди, з щільно стиснутими губами. Мова йому уривалася. Усе це свідчило, що його турбувала якась сумна думка.
Їхавши на берег на баркасі, Фелтон не спускав з ока міледі, що стояла на помості й провожала його поглядом. Обоє вони не боялись уже гонитви: до кімнати міледі не входили раніш, як о дев'ятій, а щоб доїхати від замку до Лондона, треба було три години.
Фелтон вийшов на берег, знявся на невеликий горбок, кудою йшла дорога на скелю, востаннє привітав міледі й подався до міста.
Пройшовши кроків зо сто, він не міг уже бачити нічого, опріч щогли шкуни, бо дорога поступово знижувалась.
Він зараз же попрямував до Портсмуту. За півмилі перед собою він бачив, як з ранкового туману прозирало своїми вежами та будинками місто.
Фелтон увійшов у Портсмут коло восьмої рано. Уся людність міста була вже на ногах. На вулицях і в порту били барабани. Десантні війська спускалися до моря.
Фелтон прийшов до адміралтійства, запорошений і облитий потом. Його обличчя, завжди бліде, було багрове від спеки та гніву. Вартовий не хотів пропустити його, але Фелтон покликав начальника поста і, витягши з кешені передані йому папери, сказав:
— Спішне доручення від лорда Вінтера.
Почувши ім'я лорда Вінтера, відомого, як найближча його ясновельможності особа, начальник поста дав розпорядження пропустити Фелтона, який до того ж був у мундирі морського офіцера.
Фелтон кинувся до палацу.
Разом із ним у вестибюль увійшов, захекавшись, якийсь чоловік, ввесь притрушений порохом. Свого поштового коня він залишив коло воріт. Кінь тут же упав навколішки.
Фелтон і верхівець одночасно звернулись до Патріка, довіреного камердинера герцоґа. Фелтон назвав лорда Вінтера; незнайомий не хотів назвати нікого й заявив, що тільки
