Тоді вона перейшла до переслідувань, які зазнають вороги кардиналові. Ігуменя лише перехристилася, не висловивши ні хвали, ані догани.
Це ствердило думку міледі, що черниця скорше роялістка, ніж кардиналістка, і вона стала говорити ще вільніше.
— Я зовсім не розуміюся на таких справах, — промовила нарешті ігуменя. — Але дарма, що ми живемо на великій відстані від двору, поза світськими інтересами, у нас є дуже сумні приклади того, про що ви розказуєте: одна з наших пожилиць дуже постраждала від помсти й переслідувань пана кардинала.
— Одна з ваших пожилиць пансіонерок? — перепитала міледі. — Боже мій, боже мій! Бідолашна жінка! Як мені жалко її!
— І ви цілком праві, бо вона варта жалощів: тюрма, погроза, жорстоке поводження — всього вона зазнала. А втім, — додала черниця, — поводячись з нею так, кардинал, мабуть, мав рацію. Щоправда, вона вдає з себя янгола, та не завжди можна судити про людей з їхнього вигляду.
— Пан кардинал переслідує не тільки злочини, — відповіла міледі, — але й доброчини, що він карає суворіш, ніж деякі злочини.
— Дозвольте мені, пані, висловити здивування з приводу цього, — сказала ігуменя.
— З чого? — наївно спитала міледі.
— А з того, про що ви кажете.
— А що ж бачите ви дивного в моїх словах? — усміхнувшись, спитала міледі.
— Ви друг кардинала, якщо він прислав вас сюди, а разом із тим…
— А разом із тим говорю про нього зле? — докінчила міледі думку ігумені.
— Принаймні, ви не кажете про нього нічого доброго.
— Це тому, — промовила міледі, — що я — не друг його, а жертва.
— А лист, де він рекомендує мені вас?..
— Це наказ залишатися мені тут немов під арештом, доки не випустить мене звідси хтось з його прибічників.
— А чому ж ви не втекли?
— А куди ж я тікатиму? Невже ви думаєте, на землі є такий куток, де б кардинал не міг відшукати, коли схоче завдати собі труднощів простягнути руку? Якби я була мущина, то це, мабуть, до деякої міри можна було б ще припустити. Але жінка… Що, на вашу думку може зробити тут жінка? А ця молода дама, що перебуває у вас, спитувалася втекти?