Ці жарти розлютували Жюсака.
— Якщо ви не скоритеся, ми примусимо вас.
— Їх п'ятеро, — пошепки сказав Атос, — нас тільки троє. Вони нас переможуть, і ми повинні вмерти, бо запевняю, що переможений удруге я не з'явлюся до капітана.
Атос, Портос і Араміс стали попліч. Жюсак між тим вишиковував своїх салдатів.
Д'Артаньянові цього було досить, і він одразу вирішив, що йому робити. То був один з моментів, які визначають усю долю людини. Треба було вибирати між королем і кардиналом… вибір зроблено, на ньому треба спинитися. Битися — це значить не послухатись закону, ризикувати головою і стати ворогом міністра, потужнішого, ніж сам король. Усі ці думки майнули в голові юнака, але, треба визнати, він не вагався ні секунди.
— Панове, дозвольте мені внести поправку, — промовив він. — Ви сказали, що вас троє, а мені здається — нас четверо.
— Та ви ж не наш, — зауважив Портос.
— Правда, убранням — ні, але душею ваш, — відказав Д'Артаньян. — У мене серце мушкетера. Я чую його, і воно пориває мене.
— Одійдіть, юначе, — гукнув Жюсак, що, можливо, з рухів та з виразу на виді вгадав намір Д'Артаньянів. — Ідіть собі геть! Рятуйте свою шкуру! Ми на це згоджуємося.
Д'Артаньян не ворухнувся.
— Ви гарний хлопець, — сказав Атос, стискуючи йому руку.
— Ну, вирішайте мерщій! — повторив Жюсак.
— Що ж! — кинули Портос і Араміс, — треба на щось наважитись.
— Пане, ви повні великодушности, — сказав Атос.
Усі вони подумали про молоді літа Д'Артаньяна і побоювались його недосвідчености.
— Нас четверо, до того ж один поранений, а другий ще дитина, — уголос міркував Атос, — а казатимуть, що нас було четверо чоловіків.
— Та й не відступати ж! — мовив Портос.
— Це було б важко, — додав Араміс.
Д'Артаньян зрозумів їхнє вагання.
— Панове, спробуйте мене. Присягаюся, що не піду звідси, коли нас переможуть.
— Як ваше ім'я, юначе? — спитав Атос.
— Д'Артаньян, пане.
— Отже, Атосе, Портосе, Арамісе й Д'Артаньяне, вперед! — гукнув Атос.
