Молода жінка відступила з подивом і жахом.
— Не відмовляйтесь! Признавайтесь! — настоювала міледі.
— Нехай так, пані, — сказала жінка, — значить, ми суперниці.
— О, ні, — згукнула міледі голосом, де бреніла справжня щирість. — Ні в якому разі.
— Я вірю вам, але чому ж ви так скрикнули?
— Як! Ви не розумієте цього? — промовила міледі, підбадьорившись і опанувавши себе.
— Як же мені розуміти це? Я ничого не знаю.
— Невжеж ви не розумієте, що пан Д'Артаньян, бувши мені друг, звірів мені свої таємниці.
— Справді?
— Ви не розумієте, що мені відомо все: ваше викрадення з маленького будинку в Сен-Клю, розпач його й приятелів, даремне шукання вас з того часу. І як же ви хочете, щоб я не дивувала, коли цілком несподівано зустрілася з вами віч на віч, з вами, про кого ми так часто говорили! З вами, кого він кохає від щирого серця; з вами, кого він примусив мене полюбити раніш, ніж я побачила вас. О, люба Констанціє, нарешті я стріла, нарешті, я бачу вас!
Обидві жінки з хвилину обіймали одна одну. Напевно, якби фізичні сили міледі дорівнювали її ненависті, то пані Бонасьє вийшла б з цих обіймів мертвою. Та не мавши змоги задушити її, міледі всміхнулася.
— Отже, ви знаєте, якого лиха я зазнала, — сказала пані Бонасьє, — коли він сам розказав вам про мої страждання. Але страждати за нього, це — щастя.
— Так, це — щастя, — механічно відказала міледі, думаючи зовсім про інше.
— І до того ж, — вела далі пані Бонасьє, — моїм стражданням скоро буде покладено край. Завтра, а мабуть і сьогодні ввечорі, я знову його побачу, і тоді минулого немов не було.
— Сьогодні ввечорі? Завтра? — здивувалась міледі, прийшовши від цих слів до пам'яті. — Що ви хочете сказати? Хіба ви чекаєте на якусь новину від нього?
— Я чекаю на нього самого.
— На нього самого! Чекаєте на Д'Артаньяна? Тут?
— На нього самого.
— Але цього не може бути: він із кардиналом у таборі під Ля-Рошеллю й повернеться тільки тоді, як здобудуть це місто.
— Ви так думаєте! А хіба є що неможливе для мого Д'Артаньяна, такого благородного й чесного дворянина?!
