те, що дорога робила коліно. В усякому разі тупіт був такий виразний, що з уривчастого стуку підків можна було підрахувати кількість коней.
Міледі з усією увагою вдивлялася в морок. Було ще настільки світло, що можна було розгледіти вершників.
Раптом на закруті дороги вона побачила, як блиснули капелюхи, облямовані галуном, і віяли пера. Спочатку вона нарахувала двох, потім — п'ять, нарешті — вісім. Один з них їхав попереду на відстані двох кінських тулубів.
Міледі глухо зойкнула: у тому, хто вів перед, вона впізнала Д'Артаньяна.
— О, боже мій! — скрикнула пані Бонасьє, — що там таке?
— Мундири ґвардійців пана кардинала. Неможна гаяти ні хвилини. Тікаймо, тікаймо!
— Так, так, тікаймо, — повторила пані Бонасьє та не спромоглася зробити ні кроку, з жаху прикипівши на місці.
Чути було, як верхівці проїхали повз вікна.
— Ідіть же, ідіть! — скорила міледі, намагаючися зсунути молоду жінку з місця. — Ми спроможемося ще втекти через сад, у мене ключ. Та поспішаймо ж. За п'ять хвилин буде запізно.
Пані Бонасьє спробувала зрушити, зробила два кроки й впала навколішки. Міледі хотіла підняти її та не спромоглася.
Тої ж хвилини задеренчали колеса карети. Візник, побачивши мушкетерів, погнав коні вчвал. Розляглися три чи чотири постріли.
— Востаннє питаю вас, чи хочете ви тікати?
— О, боже мій, боже! Ви сами бачите, що сили мене покинули, що я не можу йти. Тікайте сами.
— Тікати самій, а вас кинути тут? Ні, ні, ніколи, — скрикнула міледі.
Раптом вона спинилася. Жахлива іскра майнула в її хижих очах. Вона підбігла до столу й всипала в склянку пані Бонасьє містиво гнізда свого персня, який вона розкрила з разючою швидкістю.
То було червонувате зерно, що зараз же розчинилося. Потім, взявши твердою рукою склянку, вона сказала:
— Випийте! Це вино підживить вас, випийте!
Вона піднесла склянку до губ молодої жінки і та механічно випила.
— Ах! Не так хотіла я відімстити за себе, — з пекельною усмішкою промовила міледі, поставивши склянку на стіл — але доводиться робити те, що можна.
І вона кинулася з кімнати.
