Сторінка:Александр Дюма. Три мушкетери. 1929.pdf/380

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Пані Бонасьє бачила, що та тікає, але не мала сил бігти за нею. З нею сталося те, що буває з людьми, які уві сні бачать, що за ними женуться, але вони даремно намагаються зрушити з місця.

Минуло кілька хвилин. Коло воріт знявся страшенний шум. Щохвилини пані Бонасьє чекала, що міледі повернеться, а міледі не з'являлася.

Кільки разів, безсумнівно з переляку, холодний піт проступав на її розпаленім чолі.

Нарешті вона почула скрегіт ґратів, а на сходах — стукіт чобіт і брязкіт острог. Гомін голосів щодалі, то все наближався, і їй здавалось, що вимовляють її ім'я.

Зненацька пані Бонасьє голосно скрикнула з радощів і кинулась до дверей: вона впізнала голос Д'Артаньянів.

— Д'Артаньяне! Д'Артаньяне! Це він. Сюди, сюди!

— Констанціє! Моя Констанціє! — відповів юнак. — Де ви? Боже мій!

Тої ж хвилини двері кімнати не відчинились, а піддалися натискові. Кільки чоловіка ринулися до кімнати. Пані Бонасьє впала в крісло, не мавши змоги зробити жодного руху.

Д'Артаньян кинув свій пістолет, який ще димів, і упав навколішки перед своєю коханою. Атос засунув свого за пояс. Портос і Араміс, що держали шпади наголо, вклали їх у пихви.

— О, Д'Артаньяне, мій любий Д'Артаньяне! Нарешті ти приїхав! Ти не обманив мене! Це й справді ти! О, вона могла собі, скільки хотіла, упевнювати мене, що ти не приїдеш, а я якось невиразно надіялася, я не хотіла тікати. О, як я гарно зробила, яка я щаслива.

При слові „вона“ Атос, що сидів спокійно, схопився з свого місця.

— Вона? Хто вона? — спитав Д'Артаньян.

— Моя подруга, та сама, що з приязні до мене хотіла визволити мене від переслідувачів; та сама, що втекла, взявши вас за ґвардійців кардинала.

— Ваша подруга! — скрикнув Д'Артаньян, пополотнівши більше, ніж білий серпанок його коханої. — Про яку подругу ви кажете?

— Про ту, чия карета стояла коло воріт, про жінку, яка узиває вас, Д'Артаньяне, своїм другом й якій ви все розказали про мене.

— Її ім'я? Ім'я її? — допитувався Д'Артаньян. — Невжеж ви не знаєте її ім'я?

— Знаю. При мені його називали… заждіть… але це дивно… боже мій, мені крутиться в голові, я нічого не бачу.

— До мене, друзі мої, до мене! Її руки, як лід, — скрикнув Д'Артаньян. — Їй млосно. Вона зомліває…