А втім, поки Портос на все горло звав на поміч, Араміс підбіг до столу наляти склянку води й зупинився, побачивши, як страшенно змінився на виду Атос. Він був коло столу. Волосся йому стало диба. Застиглими від жаху очима він дивився на одну з склянок. Здавалось, його опанувала жахлива підозра.
— Ні, — сказав він, — це неможливо. Господь не попустить такого злочину.
— Води, води! — кричав Д'Артаньян, — води!
— О, бідолашна жінка! Нещасна жінка! — схвильовано повторював Атос.
Відживши під поцілунками Д'Артаньяна, пані Бонасьє знову розплющила очі.
— Вона приходить до пам'яті! — скрикнув юнак. — Боже, дякую тобі.
— Пані, — спитав Атос, — ради бога, скажіть, чия ця порожня склянка?
— Моя, пане, — відповіла молода жінка ледве чутно.
— Хто налив вам вина, що там було?
— Вона.
— Хто ж саме?
— Ах, я пригадала: графіня Вінтер.
Усі четверо зойкнули одними устами, але крик Атосів був голосніший від усіх.
Тої ж хвилини обличчя пані Бонасьє посиніло. Тупий біль душив її. Вона впала на руки Портоса і Араміса.
Д'Артаньян схопив руку Атосову з тугою, що її важко списати.
— Як ти думаєш… — і голос його перервали ридання.
— Даремно, — сказав Атос, — даремно. Проти отрути, яку вона дає, немає ліків.
— Поможіть, поможіть, — бурмотіла пані Бонасьє, — рятуйте!
Потім, зібравши всі сили, вона взяла голову юнака, хвилину дивилася на нього так, ніби хотіла всю душу вкласти в цей погляд, і, ридаючи, притиснула свої губи до його губ.
— Констанціє, Констанціє, — кричав Д'Артаньян.
В обіймах своїх він стискував труп.
Юнак скрикнув і впав коло коханої, такий же блідий й похололий, як і вона.
Портос плакав, Араміс рукою указував на небо, Атос перехристився.
Під той час у дверях з'явився чоловік, блідий, як і всі, що були в кімнаті. Озирнувшися, він побачив померлу пані Бонасьє й Д'Артаньяна, що лежав непритомний.