ряві зливався в одне суцільне ціле, і став посеред дороги притиснувши пальця до губ.
Атос упізнав у ньому Грімо.
— Що сталося? — скрикнув Д'Артаньян. — Чи не втекла вона з Армантьєра?
Грімо рухом голови підтвердив цю гадку. Д'Артаньян заскреготів зубами.
— Тихо, Д'Артаньяне, — застеріг Атос. — Усю цю справу я взяв на себе. Я ж і допитуватиму Грімо. Де вона? — звернувся він до льокая.
Грімо простяг руку в напрямі до річки Ліс.
— Далеко звідси?
Грімо зігнув вказний палець.
— Сама?
Грімо на мигах відповів, що сама.
— Панове, вона сама, — заявив Атос, — за півльє звідси, у напрямі до річки.
— Хороше! — згукнув Д'Артаньян. — Веди нас, Грімо.
Грімо повів кавалькаду полем.
За п'ять хвилин знайшли струмінь, перебрели його і при світлі блискавки побачили село Д'Енгієм.
— Тут, Грімо? — спитав Атос.
Грімо зробив негативний жест.
— Тихо, — сказав Атос.
Верхівці рушили далі.
Блискавка блимнула ще раз. Грімо простяг руку, і в блакитнявім сяйві змійки-блискавки вони вздріли маленький самотній домок, на березі річки, на сто кроків від порону.
Одне вікно будинку було освітлене.
— Ось ми й приїхали, — сказав Атос.
Тої ж хвилини якийсь чоловік, що лежав у рівчаку, звівся на рівні ноги. То був Мускетон. Він пальцем вказав на освітлене вікно.
— Вона там, — промовив Мускетон.
— А де Базен? — звідався Атос.
— Поки я стеріг вікно, він стеріг двері.
— Добре. Ви всі віддані слуги, — похвалив Атос і, зскочивши з коня та кинувши повід Грімо, наблизився до вікна, жестом наказавши решті під'їхати до дверей.
Атос перескочив через огорожу в два чи три фути заввишки й підійшов до вікна. Віконниць не було, але вікно щільно закривала завіса.
Мушкетер став на камінь і поверх завіси зазирнув у кімнату. При світлі лямпи він побачив жінку, закутану в мантильку темного кольору. Жінка сиділа на дзиґлику перед коминком, що вже згасав. Тої хвилини заржав кінь. Міледі