Деякий час міледі з жахом, що поступово зростав, дивилася на бліде, облямоване чорним волоссям і бурцями обличчя. Воно виявляло льодову безстрасність. Далі підвівшися й відхитнувшись до самої стіни, міледі скрикнула:
— О, ні, ні! Це пекельний привід, це не він! Рятуйте, рятуйте, — гукала вона захриплим голосом, обернувшись до стіни, ніби намагалася відчинити потаєні двері.
— Та хто ж ви такий? — скрикнули всі.
— Спитайте в цієї жінки, — відказав чоловік у червоному плащі. — Ви бачите сами, що вона впізнала мене.
— Лільський кат! Лільський кат! — кричала міледі, наче в нестямі, хапаючися за стіну, щоб не впасти — О, помилуйте, помилуйте, простіть мені! — кричала міледі, впавши навколішки. Незнайомий почекав, доки вона трохи втихомирилась.
— Як бачите, вона впізнала мене, — промовів він. — І, дійсно, я — кат міста Ліля, і ось моя історія.
Присутні втупили в нього очі і з болісним хвилюванням чекали, що він скаже.
— Ця молода жінка була колись дівчина, така ж чарівна, як і зараз. Вона була черниця в манастирі тамплемарських бенедиктинок. Молодий священик, з щирим серцем, побожний, правив свою службу в церкві цього манастиря. Черниця поклала спокусити його й допевнилась свого, бо спокусила б і святого. Вона настояла, щоб вони кинули той край. Та щоб втекти й добутись до іншої частини Франції, де вони, незнані не від кого, могли б жити спокійно, — потрібні гроші. А в коханців їх не було. Священик украв святий посуд й продав його. Вони налагодились уже тікати, але тут їх заарештували.
По вісьмох днях жінка спокусила сина тюремника й утекла. Молодого священика присудили на десять років у в'язницю, таврували й забили в кайдани. Я був кат у місті Ліль, як сказала ця жінка, і мусів таврувати засудженого, а засуджений той, панове, був мій брат. Я присягнувся, що жінка, яка згубила його, яка була більше, ніж спільник у його злочині, — бо то ж вона штовхнула його на лиходійство, — мусить, принаймні, поділити з ним кару. Я дізнався, де вона ховається, простежив за нею, відшукав її, зв'язав і поклав таке саме тавро, як і моєму братові.
На другий день по моєму поверненні до Ліля, братові пощастило втекти з тюрми. Мене обвинуватили в співучасті й завдали до в'язниці замість його на ввесь час, доки не розшукають його. Мій нещасний брат не знав цього вироку. Він знову зійшовся з цією жінкою, і обоє вони втекли до Бері, де йому пощастило дістати невелику парафію. Жінка вдавала з себе його сестру.
