Вельможа, власник землі, на якій була його парафія, побачив цю сестру й закохався в неї. Закохався так, що запропонував їй побратися з ним. Тоді вона кинула того, кого вже занапастила для того, кого мала занапастити, і стала графіня Де-Ля-Фер.
Очі всіх звернулися до Атоса, бо це було його справжнє прізвище. Він схилив голову, стверджуючи в такий спосіб, що все сказане катом, правда.
— Тоді, — закінчив кат, — мій бідний брат в нападі розпачу поклав збавити собі життя, понівеченого цією жінкою, що відібрала йому і честь, і щастя. Він повернувся до Ліля і, довідавшись про вирок, що присудив мене до ув'язнення замість нього, виказав на себе і того ж таки вечору завісився на продушині своєї камери.
Треба визнати справедливість: особи, що засудили мене, додержали свого слова. Скоро особа брата була встановлена, мені зараз же повернули волю.
Ось злочини, в яких я обвинувачую її. Ось причина, з якої її тавровано.
— Пане Д'Артаньяне! Якої кари вимагаєте ви для цієї жінки? — спитав Атос.
— Кари на горло!
— Мілорде Вінтер! Якої кари вимагаєте ви для цієї жінки?
— Кари на горло!
— Панове Портосе й Арамісе, ви її судді! Яку кару накладете ви на неї?
— Кару на горло, — приглушеним голосом відповіли обоє.
Міледі випустила жахливе рикання й навколішках зробила кілька кроків до своїх суддів.
Атос простяг до неї руку.
— Шарлото Баксон, графіне Де-Ля-Фер, міледі Вінтер! — промовив він. — Ваші злочини вичерпали терпіння людей. Коли ви знаєте якунебудь молитву, прокажіть її, бо вирок оголошено, і ви повинні вмерти.
Мовчанка смерти тяжіла над природою. Земля була вогка та слизька від дощу, що тільки но вщух, і відживлена зелень пахтіла запашніше.
Двоє льокаїв вели міледі, тримаючи її за руки. За нею виступав кат. За катом — лорд Вінтер, Д'Артаньян, Атос, Портос і Араміс. Плянше й Базен ішли позаду.
