Мускетон і Грімо вели міледі до річки.
Жінка мовчала, але очі її промовляли надзвичайно красномовно, благаючи по черзі кожного, на кого дивилися.
Скориставшися з того, що вони на кілька кроків випередили інших, міледі сказала льокаям:
— Тисяча пістолей кожному, хто допоможе мені втекти. Коли ж видасте мене своїм панам, то в мене поблизу є месники, що примусять вас дорого заплатити за мою смерть.
Грімо вагався. Мускетон тремтів усім тілом.
Атос, почувши голос міледі, поквапився підійти до них. Лорд Вінтер і собі зробив теж.
— Змініть цих льокаїв, — сказав він. — Міледі говорила з ними. Вони непевні.
Покликали Плянше й Базена, і ті заступили Грімо й Мускетона.
Діставшися берега річки, кат наблизився до міледі і зв'язав їй руки та ноги.
Вона тоді зламала мовчанку, скрикнувши:
— О, любі панове! Візьміть на увагу, що той, хто доторкнеться хоч до одної волосинки на моїй голові, і сам буде вбивця.
— Кат може вбивати, а проте, не бути вбивцею, пані, — заперечив чоловік в червоному. — Він останній суддя й тільки, — і з цими словами він зашморгнув шворки на її руках.
Міледі двічі чи тричі несамовито скрикнула, і крик той, пролунавши в нічному мороці й загинувши в глибині лісу, справив на всіх сумне та дивне вражіння.
— Якщо я винна, якщо я чинила злочини, в яких ви мене обвинувачуєте, — рикала міледі, — відведіть мене до суду. Ви не судді, і не маєте права постановляти вирок.
— Я пропонував вам Тібурн, — сказав лорд Вінтер. — Чому ви не схотіли?
— Бо я не хочу вмирати, бо я ще дуже молода, щоб вмирати, — гукала міледі, намагаючись видобутися з рук льокаїв.
— Жінка, яку ви отруїли в Бетюні, була молодша за вас, проте, вона вмерла, — сказав Д'Артаньян.
— Я піду в манастир. Я стану черниця, — обіцяла міледі.
— Ви були вже в манастирі, — відказав кат, — і кинули його, щоб загубити мого брата.
Міледі випустила жахливий крик і впала навколішки.
Д'Артаньян був молодший за всіх, і серце його не витримало.
— Я не можу бачити цього жахливого видовиська! Я не можу погодитись, щоб вона померла в такий спосіб.