Увечорі того ж таки дня мушкетерів повідомлено про честь, що їх чекала. Короля вони знали здавна, а тому не дуже турбувалися. Зате Д'Артаньян із своєю ґасконською уявою вбачав у цьому свою майбутню фортуну, і цілу ніч йому ввижалися золоті сни. Отже, о восьмій рано він був уже в Атоса й застав його одягненого й готового йти. Маючи на увазі, що в короля треба було бути тільки опівдні, вони вмовились з Портосом та Арамісом пограти в м'яча в одній коршмі, недалеко від Люксембурґських стаєнь.
Портос та Араміс були вже на місці й грали вдвох. Атос, великий майстер в усіх фізичних вправах, став з Д'Артаньяном на противному боці і почав грати; але по першому ж русі, дарма що грав лівицею, почутив, що для таких вправ рана його ще не досить загоїлась. Залишившися сам, Д'Артаньян зауважив, що він надто невправний, щоб підтримувати партію за правилами. Вони провадили гру далі, тільки кидаючи м'ячем й не підраховуючи вічків. Один з м'ячів, що його запустив геркулесівською рукою Портос, пролетів повз саме облчичя Д'Артаньяна. Той зрозумів, що якби м'яч, замість промайнути, влучив йому в обличчя, авдієнція, певно, не відбулася б, бо в такому вигляді неможливо було являтись до короля. А що від цієї авдієнції, в його ґасконській уяві, залежало все його майбутне, то він чемно вклонився Портосові та Арамісові і, додавши, що спроможеться взяти участь у партії тільки тоді, як почуватиме себе здатним устояти проти них, пішов до галереї.
На нещастя Д'Артаньянове, серед глядачів був ґвардієць кардинала, що, роздратований учорашньою поразкою своїх товаришів, дав собі слово помститися за них. Гадаючи, що прийшла слушна нагода, він звернувся до свого сусіда:
— Не дивно, що цей юнак злякався м'яча: він, напевне, мушкетерський учень.
Д'Артаньян обернувся, як ужалений гадюкою, і пильно подивився на ґвардійця, що висловив цю образливу думку.
— Дивіться на мене скільки хочете, панку, — вів далі ґвардієць, задерикувато покручуючи вуси. — Що сказано, то сказано.
— А що сказано воно надто ясно й не вимагає жодних пояснень, — відповів півголосом Д'Артаньян, — то я прошу вас піти за мною.
— А коли ж саме? — глузливо спитав ґвардієць.
— Зараз, коли бажаєте.
— А чи ви знаєте, хто я такий?
— Ні, не знаю й знати не хочу.
— Шкода! Коли б знали, мабуть не так поспішались би!
— А як же вас звуть?
