— Так, хто вам казав про це? Повне довір'я чи… ви розумієте?
— Мені відомо це через дружину, пане, особисто через мою дружину.
— А вона від кого довідалась?
— Вона — від пана Де-Ла-Порта. Я вже казав вам, що вона хрещениця пана Де-Ла-Порта, довіреного королеви. Він поставив її до її величности, щоб нещасна наша королева, кинута королем, оточена зрадниками, мала хоч кого-небудь, кому могла б довіритись.
— А, так ось воно що! — здивувався Д'Артаньян.
— Дружина моя була тут чотири дні тому. За умовою, вона двічі на тиждень має відвідувати мене, бо, як я мав уже честь казати вам, дружина мене любить. Отже, вона прийшла сюди і по секрету переказала, що королева дуже занепокоєна.
— Справді?
— Так. Пан кардинал, здається, стежить за нею й переслідує її більше, ніж звичайно.
— Він не може подарувати їй цю історію з Сарабандою. Ви чули про неї?
— Авжеж! — відповів Д'Артаньян, що рівнесенько нічого не знав, але удавав з себе цілком поінформованого.
— Тепер це вже не ненависть, а помста.
— Хіба?
— І королева гадає…
— Що ж вона гадає?
— Вона гадає, що до герцоґа Б'юкенгемського писали від її імени.
— Від імени королеви?
— Так, щоб заманути його до Парижу й тут впіймати в сильце?
— А, чорт побирай! Але при чому ж тут ваша дружина, пане?
— Її відданість королеві добре всім відома, а тому її хочуть усунути, чи застрахати, аби довідатись про таємниці її величности, або спокусити й надалі користуватися нею, як шпигункою.
— Можливо, — погодився Д'Артаньян, — а чи знаєте ви людину, що її вкрала?
— Здається, знаю.
— Її ім'я?
— Не знаю, мені відомо тільки, що це клеврет кардинала, його тінь.
— Та чи бачили ви його?
— Так, дружина якось показувала його мені.
