— Чи немає яко-небудь ознаки, через що його можна було б упізнати?
— О, звичайно, це чоловік шляхетного вигляду, чорнявий, смаглявий, з проникливими очима, білими зубами і з шрамом на скроні.
— Із шрамом на скроні! — вигукнув Д'Артаньян, — і білі зуби, проникливий погляд, смаглявий, чорнявий і шляхетного вигляду. Так це ж мій Менґський приятель.
— Ваш, кажете ви?
— Так, так; але це до діла не стосується, хоч, коли не помиляюся, дуже пояснює справу. Якщо ваш чоловік — той самий, що й мій, я разом помщуся за обох — ось і все. Де тільки знайти його?
— Не знаю.
— Ви не маєте жадних відомостей про те, де він мешкає?
— Жаднісіньких. Одного разу я проводив дружину до Лювру, а він виходив звідти, і вона вказала мені на нього.
— Хай йому біс, — пробурмотів Д'Артаньян. — Усе це абсолютно незрозуміло. Від кого дізналися ви, що вашу жінку вкрадено?
— Від пана Де-Ля-Порта.
— Без ніяких подробиць?
— Він і сам їх не має.
— А від кого іншого не чули нічого?
— Ні, чув…
— А що власне?
— Ох, не знаю, чи не буде це надто небезпечно.
— Знову! Мушу зазначити, проте, що тепер уже трішки пізно відступати.
— Та я й не відмовляюся, чорт побирай! — вигукнув гість, бажаючи цією лайкою надати собі сміливости. — А втім, присягаюсь честю Бонасьє…
— Вас звуть Бонасьє, — перебив Д'Артаньян.
— Так, це моє прізвище.
— Ви сказали: „присягаюся честю Бонасьє“, вибачте, коли я вас перебив, але це прізвище здається мені знайомим.
— Дуже можливо, пане, бо я ваш домовласник.
— А, — мовив Д'Артаньян, підводячись та уклоняючись, — ви — мій домовласник!
— Так, пане. Тому я й звернувся до вас, що вірю вам і покладаюсь на вас.
— Ну, то кінчайте, про що почали.
Гість витяг з кешені аркуш паперу й подав його Д'Артаньянові.
— Лист, — сказав юнак.
— Я одержав його сьогодні вранці.
