Сторінка:Александр Дюма. Три мушкетери. 1929.pdf/65

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Б'юкенгемський? Чи не мав, або чи не матиме він побачення з королевою?

Увечорі другого дня по арешті бідолашного Бонасьє, коли Атос покинув Д'Артаньяна й пішов до пана Де-Тревія, дзиґарі тільки но вибили дев'яту, а Плянше почав готувати постіль для свого пана, почувся стукіт у надвірні двері. Двері зараз же відчинено й зачинено, — хтось потрапив у пастку.

Д'Артаньян кинувся до того місця, де було винуто паркетину, ліг долілиць на підлогу і став прислухатися.

Незабаром розлігся зойк, потім стогін, що його старалися приглушити. За допит не було й згадки.

— Чорт побирай! — сказав Д'Артаньян. — Здається, жінка; її обшукують, вона пручається, її присиловують. Мерзотники! Падлюки!

І Д'Артаньян, не зважаючи на свою обережність, ледве стримував себе, щоб не встряти самому в сцену, яка відбувалася під ним.

— Кажу ж вам, що я хазяйка будинку. Я — мадам Бонасьє. Я служу королеві! — кричала нещасна.

— Пані Бонасьє! — прошептав Д'Артаньян. — Невжеж я такий щасливий, що знайшов те, чого всі шукають?

— А-а! Саме на вас то ми й чекали! — відказали допитувачі.

Голос дедалі ставав нечутніший. Доносився шум од якоїсь метушні. Жертва ставила ще опір, наскільки жінка здатна була змагатися проти чотирьох чоловіків.

— Згляньтеся на мене, панове… зглянь… — благав голос, що починав уже видавати лише нечленороздільні звуки.

— Вони затуляють їй рота! Вони уводять її! — згукнув Д'Артаньян, звівшися на рівні ноги, немов його кинуло пружиною. — Де моя шпада? Та вона ж зо мною. Плянше!

— Чого вам завгодно, пане?

— Біжи до Атоса, Портоса та Араміса. Хтонебудь з них, напевно, вдома, а може, і всі троє вже повернулися. Хай беруть шпади! Хай ідуть, хай біжать сюди. А, я оце згадав — Атос у пана Де-Тревія.

— А куди ж ви, пане? Куди?

— Я вистрибну з вікна, — скрикнув Д'Артаньян, — щоб мерщій добутись донизу. А ти поклади на місце паркетину, замети підлогу, виходь через двері та біжи, куди я сказав.

— Ой, пане, пане! Ви занапастите себе! — бідкався Плянше.

— Цить, дурню! — І, спершися рукою на підвіконня, він сплигнув з другого поверху, на щастя невисокого, і не забився.