Сторінка:Александр Дюма. Три мушкетери. 1929.pdf/7

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Д'Артаньян хотів спочатку придивитися до обличчя грубіяна, що глузував з нього. Він втупив у нього свій задирливий погляд і побачив людину років 40 чи 45, з чорними проникливими очима, бліду, з досить великим носом і гарними, чудово підстриженими вусами. На ньому був камзол і фіялкові штани з того ж таки кольору шнурками, без жодної іншої окраси, як звичайні прорізи, що скрізь них витикалася сорочка. Камзол і штани, дарма що нові, здавалися пом'ятими, як буває з дорожньою одежою, що довго лежала у валізці. Д'Артаньян помітив усі ці подробиці з швидкістю пильного дозорця; може, якесь несвідоме почуття підказувало йому, що цей незнайомий матиме великий вплив на його майбутнє 

А втім тої хвилини, як Д'Артаньян втупив очі в дворянина у фіялковому камзолі, цей дворянин висловлював глибоку й мудру думку про беарнського коня, — і обидва слухачі вибухнули таким сміхом, що й на його виді майнула бліда усмішка.

На цей раз сумніву не було: Д'Артаньяна таки, дійсно, взято на глум. Певний у тому, він насунув берета на очі і, силкуючись удавати двірські маніри, підгледжені ним у Ґасконі в знатних мандрівців, виступив наперед і сперся одною рукою на держало шпади, а другою на стегно. На жаль, в міру того, як він посувався наперед, гнів сліпив його все більше, і замість урочистої промови, приготуваної ним для виклику на дуель, з язика його злетів брутальний оклик у супроводі загрозливого жеста.

— Гей, ви, пане! — гримнув Д'Артаньян, — ви, що ховаєтеся за віконницю! Скажіть, чого це ви регочетесь? І посміємось разом.

Дворянин поволі перевів очі з коня на верхівця, немов йому потрібний був деякий час, щоб зрозуміти, чи не до нього звертаються з цими чудними словами. Далі, коли вже сумніву не стало, він насупив брови і по досить довгій мовчанці, голосом, де чути було не віддаване глузування та зухвалість, одповів Д'Артаньянові:

— Я не з вами говорю, пане.

— Зате я говорю з вами! — скрикнув юнак.

Незнайомий вийшов з коршми і, підійшовши на два кроки до Д'Артаньяна, став перед його конем.

Спокійна поведінка і глузливий вид незнайомця подвоїли веселість його співбесідників, які залишилися коло вікна.

Д'Артаньян, побачивши, що той підходить до нього, витяг шпаду з піхов на цілий фут.

— Цей кінь безумовно злотистої масти, або, вірніше, мав її замолоду, — казав незнайомий, провадячи далі розпо-