— Правда ваша! — погодився Де-Тревій. — Я гадав, що тепер пізніше. А що саме вам од мене треба?
Тоді Д'Артаньян оповів довгу історію про королеву. Він висловив побоювання щодо безпечности становища її величности; переказав те, що чув за пляни кардинала проти Б'юкенгема. І все це так спокійно і з такою самовпевненістю, що зовсім забив памороки Де-Тревію, який, ми згадували вже про це, і сам помітив щось нове у взаєминах між кардиналом, королем та королевою.
Коли о десятій Д'Артаньян покидав кабінет пана Де-Тревія, той подякував йому за відомості й порадив його як-найстараніш ставитись до служби королю та королеві. Спустившися по сходах до самого виходу, Д'Артаньян раптом згадав, що забув у кабінеті ціпочок. Він миттю повернувся, поставив стрілку в дзиґарях на належну годину, щоб завтра непомітно було, що їх переводили, і вийшов на вулицю.
По візиті до пана Де-Тревія Д'Артаньян, замислившись, пішов додому найдальшою дорогою.
Про що ж це думав Д'Артаньян, що збочив із свого шляху й поглядав на зірки то зідхаючи, то всміхаючись?
Він думав про пані Бонасьє. Для учня мушкетерів ця молода жінка була майже ідеал любощів. Гарненька, оповита якоюсь таємницею, утаємничена майже в усі секрети двору, що надавало такої чарівної поважности її привабному личку, вона, здавалося, не була неприступна для почуття симпатії до Д'Артаньяна, який визволив її з рук тих розбишак.
Отже, мріючи про пані Бонасьє, він ішов вулицею Шас-Міді. Це саме і був квартал, де мешкає Араміс, і йому спало на думку одвідати свого друга, щоб пояснити, чого він посилав до нього Плянше, з закликом зараз же прибути. Якщо Араміс був удома в той час, як до нього приходив Плянше, то він, безсумнівно, побіг на вулицю Могильників. Там він не знайшов нікого, опріч, мабуть, двох своїх приятелів, і вони, зрозуміло, не могли пояснити один одному, що саме сталося.
До себе ж він казав, що це — слушна нагода побалакати з гарненькою, маленькою пані Бонасьє, що нею він був захоплений як не серцем, то розумом.
