Д'Артаньян був певний, що довго так не могло тривати, і не переставав дивитися на все око та дослухатися.
Він мав рацію: по кількох хвилинах два вдари почулися з середини.
Молода жінка відповіла одним ударом, і віконниця відчинилася.
На жаль, світло було перенесено до другої кімнати, та очі молодого чоловіка призвичаїлися до мороку.
Д'Артаньян бачив, як молода жінка витягла з кешені якусь білу річ, швидко розгорнула її, і та прийняла форму хусточки. Розгорнувши хусточку, вона показала своєму бесідникові на куток її.
Це нагадало Д'Артаньянові хусточку, знайдену ним коло ніг пані Бонасьє, а та своєю чергою звела йому на думку хусточку, яку він витяг з-під ніг Араміса.
Цікавість перемогла обачність і, користуючись з того, що всю увагу бесідників взяла на себе хусточка, Д'Артаньян вийшов з свого тайника і з швидкістю блискавки притулився до стіни, звідки міг добре бачити середину кімнати Араміса.
Ставши туди, здивований Д'Артаньян мало не закричав, бо то не Араміс розмовляв з нічною відвідувачкою, а жінка. Але Д'Артаньян, розпізнавши її убрання, не міг розглядіти її обличчя.
Тої ж хвилини жінка, що була в кімнаті, витягла з кешені другу хусточку й замінила на допіру показану. Далі жінки перекинулися кількома словами. Нарешті, віконницю зачинили. Жінка, що стояла під вікном, повернулася й пройшла в чотирьох кроках од Д'Артаньяна, спустивши каптур плаща, але запізно, — Д'Артаньян впізнав пані Бонасьє.
В яких таких справах пані Бонасьє, молода жінка двадцяти п'яти років мандрує уночі вулицями Парижа? — Тільки кохання! — І ревнощі заворушилися в душі Д'Артаньяна. Він пішов за нею назирцем. Але, побачивши юнака, що відділився від стіни, як статуя з ніші, і зачувши кроки позад себе, пані Бонасьє тихенько скрикнула й стала тікати. Д'Артаньян побіг слідом за нею й невдовзі наздогнав її. Нещасна знемагала не від втоми, а від ляку, і коли Д'Артаньян поклав їй руку на плече, вона впала навколішки й крикнула здавленим голосом:
— Убийте мене, коли хочете, але не узнаєте нічого!
Д'Артаньян підняв жінку. Обхопивши її рукою, він з ваги тіла зрозумів, що бідолашна от-от зомліє, і поквапився заспокоїти її та запевнити у своїй відданості. Пані Бонасье розплющила очі, глянула на чоловіка, що так налякав її і, впізнавши Д'Артаньяна, скрикнула з радощів:
