— Це ви! Це ви! Дякувати богу!
— Так! — сказав Д'Артаньян. — Це мене послав бог оборонити вас.
— Невже, мавши цей намір, ви стежили за мною, — з жартівливою усмішкою спитала молода жінка, весела вдача якої починала вже брати гору. Острах її зник, скоро вона впізнала друга в тім, кого мала за ворога.
— Ні, запевняю вас! Я натрапив на ваш слід цілком випадково. Я побачив, що якась жінка стукотить у вікно одного з моїх приятелів…
— Одного з ваших приятелів? — перебила йому мову пані Бонасьє.
— Так! Араміс — один з найкращих моїх друзів.
— Араміс? Хто це такий?
— Годі бо вам! Ви казатимете ще, що не знаєте Араміса?
— Уперше чую це ім'я!
— І вперше приходите до цього будинку?
— Так!
— І ви не знали, що тут мешкає юнак?
— Ні.
— Мушкетер?
— Нічогісінько!
— Так це не його ви шукали?
— Найменш за все в світі! Та ви ж сами бачили: особа, з якою я розмовляла, — жінка.
— Це так! Але та жінка належить до приятельок Арамісових.
— Цього я не знаю.
— Аджеж вона живе в нього!
— Це мене не обходить.
— Так хто ж вона?
— Це не мій секрет. Ви мене проведете, потім залишете саму і дасте слово дворянина, що все лишиться поміж нами.
Д'Артаньян подав руку пані Бонасьє. Вона повисла на ній, напівсміючись, напівтремтячи, і обоє пішли вгору до вулиці Ля-Гарп.
Прибувши туди, молода жінка, здавалось, вагалася, як і на вулиці Вожірар. А втім вона з певних ознак впізнала двері й підійшла до них.
— Ось куди мені треба, пане, — сказала вона. — Тисячу разів дякую вам за приємне товариство. Ви врятували мене від усіх небезпек, на які я могла наразитися. Тепер ви маєте додержати свого слова. Я досягла своєї мети. Так пам'ятайте ж! Будьте обережні! — сказала молода жінка так
