— Про мою власну?
— Так, про вашу! Знайомість зо мною загрожує ув'язненням, загрожує навіть вашому життю.
— Коли так, я вас не покину!
— Послухайте! — благаючи, сказала молода жінка, згорнувши руки. — В ім'я неба, в ім'я чести вояки, в ім'я благородства… Ось вибило північ; це час, коли на мене чекають.
— Пані! — сказав юнак, вклонившися, — я не можу відмовити, коли мене так просять. Будьте спокійні — я…
— І ви не зоритимете на мене? Не підглядатимете за мною?
— Я зараз же повертаю додому.
— О, я знала, що ви чесна людина! — вимовила пані Бонасьє, простягнувши йому руку й беручись другою за молоток невеликих дверей в стіні.
Д'Артаньян схопив простягнену ручку й гаряче поцілував її.
— О, краще б я ніколи не бачив вас! — скрикнув Д'Артаньян з наївною грубістю.
— Ну, — сказала пані Бонасьє голосом майже ласкавим, стиснувши Д'Артаньянові руку, з якої той не випускав її ручки. — Я не скажу, як ви: „те що загублено сьогодні, не втрачено для майбутнього“. Хто знає, чи не задоволю я вашу цікавість, коли не буду зв'язана словом?
— Чи не пообіцяєте ви того ж самого й моєму коханню? — скрикнув Д'Артаньян, не тямлячись з радощів.
— О, що до цього, то я не зв'язую себе обіцянкою. Це залежатиме від почуття, яке ви зумієте навіяти мені.
— Значить сьогодні, пані…
— Сьогодні, пане, я відчуваю до вас тільки вдячність.
— Ви така чарівна, — сумно сказав Д'Артаньян, — і зловживаєте моїм коханням.
— Ні, я тільки користуюся з вашого благородства. Але, знаєте, є люди, за якими ніщо не загине.
— О, ви зробили мене найщасливішим з людей! Не забувайте сьогоднішнього вечора, не забувайте вашої обіцянки!
— Будьте спокійні. Я згадаю про все в свій час, на своєму місці. Ну, ідіть, ідіть, бога ради. На мене чекають як раз опівночі, а я вже запізнилася.
— На вас чекає мущина? — згукнув Д'Артаньян.
— О, знову починається! — вимовила пані Бонасьє, з півусмішкою, не позбавленою деякої нетерплячки.
— Я йду, йду. Я вірю вам, я хочу, щоб ви склали належну ціну моїй відданості, нехай то будуть і дурощі. Прощайте, пані! До побачення!
