страждання, уперто залишаєтеся в Парижі, а залишаючись тут, важите заразом і своїм життям, і моєю честю. Я бачуся з вами, аби сказати, що нас розділяє все: глибочінь моря, ворожнеча між нашими державами, святість присяги. Мілорде! Змагатися з усім цим, це — блюзнірство. Я бачуся з вами, нарешті, для того, щоб сказати, що ми не повинні більше стрічатись.
— Кажіть, мадам! Кажіть, ваша величність! — відмовив Б'юкенгем. — Чарівний голос ваш зменшує жорстокість ваших слів. Ви говорите про блюзнірство. Але блюзнірство — то розлучати серця, що їх бог сотворив одне для одного.
— Мілорде! — скрикнула королева. — Ви забуваєте; я ніколи не казала, що кохаю вас.
— Але ви ніколи не казали, що не кохаєте мене. І справді, вимовити це слово була б величезна помилка. Де знайдете ви таке кохання, як моє? Його не можуть загасіти ні час, ні розлука, ні розпач. Де знайдете ви кохання, що задовольняється самою загубленою стрічкою, одним кинутим мимохідь поглядом, единим словом? Три роки тому, мадам, я побачив вас уперше, — і три роки я вас кохаю!
— Яке безумство! — прошептала Ганна Австрійська, що не могла сердитись на герцоґа. — Яке безумство так марно кохати!
— Чим же я житиму? У мене тільки спогади. У них моє щастя, моє багатство, моя надія. Щоразу, як бачу я вас, я згадую нашу першу зустріч в Амьєнському саду.
— Дуко, — почервонівши, вимовила королева, — не згадуйте мені про той вечір!
— О, навпаки, мадам, згадаймо за нього! Це найщасливіший і найпроменистий вечір у моєму житті. Ви пригадуєте? Була чудова ніч. Яке ніжне й запашне було повітря! Блакитне небо, заквітчане зорями. Того вечора я не мав змоги й на хвилинку залишитися віч-на-віч із вами. Ви ладні були розповісти мені про все: про самотність вашого життя, про скорботи вашого серця. Ви спиралися на мою руку… згадуєте? — ось на цю. Нахилившись до вас, я відчував, як ваше чудове волосся торкається мого обличчя. І щоразу, відчуваючи його дотик, я ввесь здрігався.
— Так, мілорде! Можливо, чарівна краса місцевости, прибавливість вечора, чарування вашого погляду, тисячі причин, які злучаються, щоб загубити жінку, оточили мене того фатального вечору. Але ви бачили, мілорде: жінці, що знемогала, прийшла на підмогу королева. По першому ж сміливому слові, що його ви зважилися сказати, і на яке я повинна була відповісти, я покликала до себе свій почет.
